Київ — New York

Пол засмутився, що я не дочекаюся десерту. Він вибирав його особисто.

По дахах тарабанив дощ. Я не стала чекати таксі й повільно побрела в бік універмагу в кінці вулиці, сподіваючись зловити машину там. Туфлі я несла в руках, голосно ляскаючи по холодних калюжах. Панчохи на ступнях порвалися. Мені було добре, і я всміхалася. Я так і не встигла дійти до універмагу. Поруч зупинилася жовта машина таксі. Я сіла на заднє сидіння, прибравши мокрі пасма з обличчя, і назвала готель.

— Змокли? — Таксист співчутливо подивився в дзеркало заднього виду.

— Чарівний вечір. — Я всміхнулася до нього.

Тієї ночі мені вперше наснився Джастін. Ми гуляли піщаним пляжем, тримаючись за руки, і теплий океан торкався наших ніг.

Ранок почався із дзвінка будильника. Я насилу розімкнула очі й занадто довго простояла біля шафи, підбираючи одяг. Тому довелося відмовитися від улюбленої вівсянки, замінивши її чашкою кави з круасаном — перше, що я знайшла на шведському столі за сніданком. Бачила б мене Машенька! Але на мені були обтягуючі сірі джинси і майка того ж кольору. І ще вкорочена чорна куртка з дуже м’якої шкіри. На шиї — широкий шарф із чорно-білим орнаментом у стилі кубізму. Одне слово, воно було варто цього.

Подивившись на годинник і переконавшись, що встигаю, я дістала з сумки телефон, не перестаючи жувати. Олег відповів після четвертого гудка. У слухавці щось тріщало, нагадуючи, що між нами океан і тисячі кілометрів. І усвідомлення того, що він зараз так далеко, на мій подив, робило мене неймовірно щасливою.

— Так. — Він говорив трохи сухо.

— Як ти? — Я безсовісно чавкала в динамік.

— Усе гаразд, рідна. Давай перетелефоную...

— Олежик! — пролунав віддаленим фоном тоненький жіночий голосок. І швидко осікся.

— Звісно, цілую. — Я вимкнула телефон: ніколи його не ревнувала.

За вікном весняні яскраві промені сонця намагалися потрапити на нью-йоркські вулиці, пробившись крізь стіни кам’яних велетнів, що стикалися плечима. І легкий вітерець дбайливо шелестів зеленим, зовсім свіжим листям. Офіціант, який розливав до філіжанок каву зі срібного кавника з вузьким носиком, був занадто усміхнений. Я залишила йому подвійні чайові. Чому б і ні? Чудовий ранок.

У залі для занять із дітьми було повно народу. Маленькі художники сиділи біля мольбертів і дивилися на мене трохи перелякано.

— Привіт. Мене звуть Аліса. Сподіваюся, ми подружимося, — всміхнулася я, але напруга не спадала.

Тоді я почала малювати хлопчиська з першого ряду, розмотуючи на ходу свій шарф. Вони впізнали його миттєво.

І їхні обличчя освітили усмішки. Я зробила кілька ескізів: карикатурний, портретний і уявний, на якому помістила хлопчика у вигадану реальність. Судячи з вигуків, дітям сподобалося те, як можна грати з реальністю, і вони пожвавилися.

— Давайте малювати одне одного! — запропонувала я дітям. Ідею вони схвалили відразу. Я лише пояснювала, з чого почати й на що звернути увагу. Декому довелося допомогти з першими штрихами. Портрети виходили різними. Дехто зовсім не вмів малювати. Комусь вдавалося краще. Я намагалася похвалити кожного.