Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Бачив по телевізору, як бандитів затримують, а потім відпускають - бо немає доказів? А вже тоді, Зуб нам ноги стопудово повідриває. Ще й Адмірал з пістолем… Сидімо краще тихо.
- А цікаво, чи й той кульгавий Адмірал вижив?
- Я нічому, Миколко, вже не здивуюся. Тут не інакше ті, з літаючої миски постаралися. Слухай, а може й Зуб гуманоїд, через це його нічого не бере?
- Ага, проте кулька із пневматичної рушниці взяла.
- Твоя правда. А твій напис із руки не зник?
- Куди він там зник?
- Миколко, а давай знову на Пустомитське сходимо й усе там добряче роздивимося. Візьмемо фотіка, може знову ту тарілку побачимо, чи того, що біля нашого дупла наслідив – от буде сенсація, тоді й будуть у нас докази, а може й «камінь» із написом знайдемо.
- Ні, я ні за які гроші туди не піду.
- Що, здрейфив?
- І нічого я не здрейфив. Просто пасок у тата шкіряний і досить болючий.
Миколка пошкрябав недавно бите місце.
- Тоді я беру Мишка Карася, він не такий боягуз як ти.
- Ха! Мишка! Думаєш він тобі повірить? Ще й виставить на посміховисько. Хочеш, щоб з нас всі хлопці сміялися?
- А я його поклястися заставлю.
- Ну, як поклянеться, тоді хай іде з нами.
- То, ти підеш?
- Звісно, піду. В мене ж цифровий фотік, а твоя мильниця в сутінках не тягне. Та й утрьох веселіше.
- От і згода! – зрадів Василько.
Хлопці вдарили по руках і стали спускатися із сосни.
- А куди це ви підете? Я все тьоті Наді лозповім! - знизу до них долинув тоненький голосок Мишкової сестри, Надійки.
- Ах ти, шпіонка кирпата! – Миколка кинувся наздоганяти дівчину.
- Почекай! – схопив його за рукав сорочки Василько. - Ти її не перепреш, Надійку можна тільки перехитрити.
- Підемо по вудочки! Рибалити на Піщане озеро! І Мишка поклич, Миколко! – навмисне голосно став вигукувати Василько.
- Так, я піду за Мишком і заодно черв’яків накопаю! – почав і собі викрикувати Миколка. Вони слали підігрували один-одному, як поганенькі актори в провінційному театрі..
Дівчинка, недовірливо прислухалася, до непереконливих вигуків хлопців. Та врешті її сумніви стали поволі танути, проте вона спробувала шантажувати товаришів:
- А мене візьмете, тоді я нікому не скажу?
- Та ти, що? - Не чекав такого повороту Василько. У його плани зовсім не входило тягнути на болото це дівчисько, треба було негайно здихатися надоїди.
- Там такі комарі здоровенні, як коні. А вужів стільки, що й ступити ногою ніде. Так і сичать. Ш-ш-ш!!! – засичав, ще більше входячи в роль, Василько, по-страшному вдаючи вужа.
Згадка про вужів трохи охолодила рибальські наміри Надійки. Вона побоювалася плазунів, та бути в компанії хлопчаків – це ж була її завітна мрія. Дівчинка любила всілякі пригоди, в які обов’язково потрапляли ці шибайголови.
Василько, подумав було, що відбив у дівчинки охоту до рибальських прогулянок і змовницьки підморгнув Миколці. Та де там.
- Я хочу на либалку! Інакше…- Знову взялась за своє Надійка.
- Добре, добре! Ми тебе візьмемо. А вудочка в тебе є? От піди, знайди собі вудочку, тоді й прийдеш! Взавтра зранку приходь і ми візьмемо тебе рибалити.
- А ви не обдулите?
- Нащо нам дурити? Ти ж усе тоді розкажеш про нас.
Надійка задоволена, з вискоком, побігла додому.
- Здається, відчепилася. От причепа мала, завжди носа всуне в чоловічі справи.
- Миколко, дуй до Карася. Треба його підготувати. А як погодиться, розкажемо йому все по дорозі. В дома скажеш, що на Піщане озеро рибалити підемо, та камеру не забудь! Я теж піду, візьму вудки й відпрошуся. Ну, за діло!
Хлопці плеснули один одному в долоні й розбіглися.
Миколка запобіг додому, вхопив свого, вже вживаного цифрового «Пентакса», - подарок на іменини від старшого брата й погнав шукати Карася. Хлопець знайшов Мишка за селом, на лузі. Він із друзями ганяв м’яча й лементував, з усіма, на все довкілля.
- Мишко, є розмова! - Діловито підійшов Миколка.
- Диви, який ділок! - осмикнув його Сашко.
- Ходи до нас у команду, а то одного гравця не вистачає, - запропонував товстий Вітя, на прізвисько Комар. Він був увесь червоний і спітнілий. Не дивлячись на всі їхні зусилля, його команда, значно, програвала Мишковій.