За п’ять кроків до кохання
- Автор: Липпинкотт Рейчел, Дотри Микки
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6605-6 (fb2)
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «За п’ять кроків до кохання». Краткое содержание книги:
— Шість кроків.
Чорт.
Двері сходяться, і я нетерпляче тупцяю ногою, натискаючи кнопку підйому знов і знов, доки стежу, як ліфт неухильно повзе вгору на п’ятий поверх, а потім повільно опускається до мене. Нервово поглядаю на порожній пост медсестер у мене за спиною, а тоді швиденько прослизаю до ліфта й натискаю кнопку, зачиняючи двері. Зустрічаю власний погляд у розмитому металі, згадую про маску в кишені й начіпляю її, доки їду на п’ятий поверх. Це тупо. Нащо взагалі я переслідую молодшу копію Барб?
Двері повільно, з дзенькотом відчиняються, і я швиденько перебігаю хол і міст до східного входу ВНІТ, оминувши дорогою кількох лікарів. Усі вони явно кудись прямують, жоден мене не зупиняє. М’яко відчинивши двері, я якусь мить спостерігаю за Стеллою. Розтуляю рота, щоб спитати, якого чорта все це було, але тоді бачу смутний вираз її обличчя. Серйозний. Зупиняюся на безпечній відстані від неї й стежу за її поглядом на немовля, з якого стирчить більше трубок і проводів, ніж кінцівок.
Я бачу крихітні груди, що з натугою підіймаються та опускаються, з натугою продовжують дихати. Відчуваю власне серцебиття в грудях і як мої кволі легені намагаються набрати повітря після скаженого ривка крізь лікарню.
— Вона бореться за життя, — нарешті каже Стелла, зустрічаючи мій погляд у склі. — Вона не знає, що в неї попереду чи навіщо вона бореться. Це просто… інстинкт, Вілле. Її інстинкт — боротися. Жити.
Інстинкт.
Я втратив цей інстинкт уже давно. Може, у своїй п’ятнадцятій лікарні, в Берліні. Може, десь вісім місяців тому, коли підчепив B. cepacia і моє ім’я викреслили зі списку на трансплантацію. Було безліч можливостей.
Стискаю щелепи.
— Слухай, для своєї маленької мотиваційної промови ти не того обрала…
— Будь ласка, — перериває вона, розвертаючись до мене з раптово непомірним розпачем на обличчі. — Я хочу, щоб ти дотримувався свого курсу лікування. Суворо і до кінця.
— Здається, я тебе неправильно розчув. Ти сказала… будь ласка? — кажу я, намагаючись уникнути серйозності цієї розмови.
Однак вираз її обличчя не змінюється. Я хитаю головою, підступаючи ближче до неї, але не надто близько. Щось не так.
— Гаразд. Що насправді коїться? Я не сміятимусь, — кажу.
Вона глибоко вдихає, відступаючи на два кроки, коли я наближаюся на один.
— У мене… проблеми з контролем. Мені треба знати, що все так, як треба.
— І? Як це пов’язане зі мною?
— Я знаю, ти не виконуєш своїх процедур, — вона притуляється до скла, дивлячись на мене. — І це мене бісить. Дуже.
Я прокашлююся, дивлячись повз неї на маленьке безпорадне немовля за склом. Відчуваю наплив провини, хоча це й безглуздо.
— Ну так, я хотів би тобі допомогти. Але те, чого ти просиш… — я хитаю головою, знизуючи плечима. — Е-е, не знаю як.
— Дурниці, Вілле, — каже вона, тупцяючи ногою. — Усі фіброзники знають, як виконувати свої процедури. Коли нам виповнюється дванадцять, ми самі вже практично лікарі.
— Навіть ми, розбещені мажорні покидьки? — з викликом кидаю я, здираючи маску.
Вона не вважає мій коментар дотепним і далі стоїть із розчарованим, сумним обличчям. Не знаю, в чому реальна проблема, але щось явно гризе її зсередини. Щось більше, ніж проблеми з контролем. Глибоко вдихаючи, я припиняю клеїти дурня.
— Ти серйозно? Я тебе дістаю?
Вона не відповідає, і ми мовчки стоїмо й дивимось одне на одного, і щось дуже близьке до розуміння пропливає між нами. Нарешті я відступаю на крок назад і знов надіваю маску на знак миру, а тоді притуляюся до стіни.
— Добре. Гаразд, — кажу я, не зводячи з неї очей. — Отже, якщо я на це погоджуся, що я з того матиму?
Її очі звужуються, і вона щільніше натягує свою вересово-сіру толстовку. Дивлюся, як її волосся розсипається по плечах і як у її очах проступає все, що вона відчуває, до останньої дрібниці.
— Я хочу тебе намалювати, — кажу я, перш ніж устигаю зупинити себе.
— Що? — вона непохитно трусить головою. — Ні.
— Чому ні? — питаю я. — Ти красуня.
Чорт. Прохопився. Вона здивовано дивиться на мене, і, якщо тільки мені не примарилося, їй хоч трохи, але приємно.
— Дякую, але нізащо.
Я знизую плечима й рушаю до дверей.
— Вважай, що ми не домовилися.
— Ти не можеш виявити хоч трохи дисципліни? Дотримуватися режиму? Навіть для того, щоб урятувати власне життя?