Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Останнього разу на сповіді я говорив про те, що мені вже набридло святенне життя в монастирі та догляд за каліками. Що я хотів би продовжити свої дні — хоч вже і не злочинні — у світі, якось веселіше. Я попросив його відрекомендувати мене якомусь польському вельможі, десь у контору, де мало роботи і багато веселощів. Таких вельмож є немало, і їм потрібні такі люди, як я.

— Йой, сину мій, — сказав святий отець, — ніяк не можу порекомендувати тебе комусь із них. Було б недостатньо просто запевнити, що ти є добрим нашим братом, треба було б довести, що ти і до нас жив чесним та достойним життям. Мені ж відомо якраз протилежне. А брехливі свідчення мені давати заборонено. Але я тобі допоможу. Я віддам тобі твій костур, який досі повний золота. Візьми, пошкандибай з ним до Львова у вбранні жебрака і знайди в єврейському кварталі майстра Малаха. Це не складно, тільки попитай про нього. То погань рідкісна. Давно заслужив бути спаленим на вогнищі, і буде, як тільки свята інквізиція до нього добереться. Він той, хто тобі потрібен. Розкажи, що тобі треба. Він усе зрозуміє, а якщо розповіш, що заховано в твоєму костурі, то ще й допоможе, позаяк давно продав душу дияволу. Я ж допомогти тобі не можу.

Я і сам розумів, що така благочестива та світла людина, не може дати мені брехливого листа-рекомендації. Достатньо і того, що він розповів мені, де знайти того, хто зможе це зробити і виконає моє прохання. Отже, я поцілував його руки, попрощався з ним та, затиснувши костур під пахвою, вдаючи каліку, пошкандибав до Львова, випрошуючи милостиню по всій дорозі, аби мене не пограбували.

Першим ділом я відшукав єврейський квартал, вузькі вулички якого не пропускали возів. Як тільки я увійшов у провулок, де продавали всякий мотлох, мене одразу оточили галасливі єврейські діти.

Я витягнув один динар і сказав, що віддам тому, хто відведе мене до Малаха.

Вони почали між собою штовхатися, вирішуючи, кому дістанеться динар. Кремезний хлопчина, котрий міг би їх усіх перебити, зголосився відробити динар.

Після чого ми переходили з провулка у провулок, де ледве миналися двоє людей, аж поки дійшли до халупи, на порозі якої сиділа стара жінка з натягнутою до брів оксамитовою шапочкою. Хлопчак видурив у мене динар і сказав: «Я не знаю де живе Малах, а от вона знає». З цими словами він утік.

У старої постійно тряслась голова, ніби вона весь час намагалась сказати: «Так, звичайно!»

Я дістав срібняка.

— Чуєш, матінко, зараз я тобі віддам цю монету, якщо скажеш, де живе Малах.

Матінка захитала головою «так-так», зайшла до халупи і вийшла звідти з чаркою червоної львівської оковитої, яку простягла мені і, витягнувши долоню, чекала на гроші.

— Та мені потрібна не оковита, а Малах! — закричав я сердито.

Стара повернулася, і через хвилину винесла мені іншу чарку вже з зеленою москальською горілкою.