Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

В той час, поки з усіх шатрів лунав п'яний гомін, я розлігся у власному шатрі та почав у цей святий день згадувати минулі роки — все, що зі мною сталося. Починаючи з першого дитячого спогаду, коли, сидячи у мами на руках, я зняв з ялинки свого першого чоловічка-медівника, а потім шкодував його з'їсти — таким милим він був. Потім я перенісся до Віспа-огроду і подумав, чи вже готова бетлегемська колиска у моєї милої Мадуш, поки я тут, похований у шатрі, серед снігу, холоду, прислухаюся до тупоту копит, свисту холодного вітру, далекого дзвону?

То у Бердичівськоу монастирі скликали на нічну службу. В декотрих шатрах навколо мене заводили непристойні пісні. В шатрі у ватажка піп наспівував пародію на месу.

Вітер розігнав хмари навколо місяця. У місячному сяйві сотні відьом розлітались навколо, обертаючись дивовижами — це була пора відьомського шабашу. На бердичівських баштах можна було побачити процесію — паломники з ліхтарями йшли у бік монастиря. А вітер, тим часом, розносив колючий сніг навколо, наче пісок.

Аж раптом, я почув кінський тупіт зовсім близько, як колись чув його, прикладаючи вухо до землі. Він досяг гірської стежини, котру вітер розчистив від снігу. Поки неприятель продирався крізь глибокий сніг, тупоту не було так чутно. Це були драгуни князя Вишневецького!

Атаку назначили на цю ніч, знаючи, що п'яні гайдамаки валяються по шатрах.

Я не чекав їх. У темряві всі кішки сірі. І якщо отримаю від якогось драгуна по кумполу, то вже буде запізно пояснювати, хто я такий! Я миттєво вискочив зі свого шатра, накинув плаща та щосили побіг у бік Бердичівського монастиря. Коли я зупинився перевести подих та обернувся у бік табору, то знову помітив відьомський табун, однак тепер вже на землі. Серед цього диявольського божевілля по білому снігу тікали гнані воїнами святого Георгія людські чорні маси. Нічний напад відбувся без жодного пострілу. Що сталося з гайдамаками — мені невідомо. Я знову почав бігти, аж доки дістався берега рову. Стоячи перед воротами, я кричав доти, доки за мною не опустили підвісного моста.

Опівнічна служба якраз дійшла кінця. Ченці з ліхтарями на довгих палицях, очоливши хресний хід, співали величальні псалми, їм підспівували городяни і всі нещасні, убогі, каліки, що прийшли до монастиря.

Як тільки я постав перед ними з криком: «Князь Вишневецький б'є гайдамак!» — уся процесія розбіглася. Припинились усі молитви та псалми, коли натовп заревів «ad arma!»[19]. Всі почали бігти за зброєю, навіть кульгаві, і ті, скачучи на одній нозі, розмахували костурами. В світлі палаючих гайдамацьких шатер тепер вже з башт можна було розгледіти, як розбігаються в різні боки гайдамаки перед воїнами-визволителями. Тепер вже і городянам вистачало хоробрості і, хапаючи до рук все, що попало, усі кинулись на поле битви. Білі монахи йшли попереду натовпу з розп'яттями в руках, а кульгаві тяглися позаду з костурами. Цієї ночі вони розгромили гайдамацьке військо, і навіть тим, кому драгуни вже відтяли голови, повідтинали ноги.