Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

— Якщо так триватиме надалі, то цей зловмисник з усього викрутиться! Тому вже й не знаю, як до тебе звертатись? Зденко Кочановський, продовжуй!)

Насправді з цим ім'ям у мене пов'язані найвражаючі дні життя. При дворі мене сприймали, як давнього друга князя. Ми цілими днями ходили полювати на бізонів та ведмедів у його безкраїх володіннях. Повертаючись до палацу, розпочинали гульню: випивали, чеські музики грали прекрасні мелодії на турецьких дудках, семеро блазнів веселили гостей, котрі напивались так, що слуги розносили їх по кімнатах. Ми ж залишалися з князем удвох. Між цим я постійно розповідав історії про своє паломництво, і гості слухали їх із задоволенням.

Жінок у палаці я не зустрічав. Ходили чутки, що за вісім років шлюбу княгиня не була благословенна дитям, тож вона дала обітницю і, забравши з собою увесь жіночий почет палацу, відправилась на паломництво у Бердичівський монастир, котре займало багато тижнів.

З неприкритим хвилюванням князь чекав на її повернення. Весь палац, окрім її чоловіка, знав, що Зденко Кочановський був її колишнім коханням. Тому він і бродив по світу, бо його кохану видали за князя. За традицією цього не знав тільки чоловік. Інакше б він не прийняв з такою радістю старого друга.

От буде дивина, коли повернеться княгиня. Цікаво, чи вона також упізнає в мені Зденка Кочановського? Що зі мною буде, якщо очі закоханої жінки помітять різницю між справжнім та несправжнім? Можливо вона скаже: «Заберіть його! Це не він, я по очах бачу, адже стільки разів у них дивилася!» А що буде, якщо вона також прийме мене за Зденка? Якщо теж запитає мене: «Пам'ятаєш, що ми пообіцяли один одному?» А якщо я знов вгадаю?

Князь вихвалявся перемогою над гайдамаками у Різдвяну ніч. Порубав їх на шматки. Тільки ватажку вдалося втекти з кількома своїми воїнами. І гармату він теж забрав. Головного гармаша повісили на найвищому дереві. Звичайно, я не сказав, що я головний гармаш! Навпаки, слухав усі його героїчні подвиги та історії про страшних гайдамак з відкритим ротом, наче ніколи про них нічого не чув.

Одного прекрасного дня повернувся паломницький караван. Жіночі голоси розлилися по палацу, усі коридори заповнились придворними дамами, прислужницями. І князь, і слуги поспішали кожен до своєї жінки. Тільки мені не було на кого чекати.

Мені кортіло глянути, яка ж на вигляд жінка, через яку власник мого імені пішов світ за очі.

Князь кинувся назустріч, аби допомогти коханій вийти з карети.

Вона була прекрасна. Гарна, висока, з білим обличчям, великими темними очима, пухкими червоними вустами і чорним, як смола, волоссям.

Вона скривилась, коли мокрі вусаті вуста князя міцно поцілували її. А князь не знаходив собі місця від щастя. Гості та слуги кинулись вітати господиню. Хто мав високе положення — цілував їй руку, інші — край сукні. Я заховався позаду, аби не зустрітись з нею одразу, але князь про мене не забув.