Таємниця індіанського острова

Віра, яка оце присіла на камінь, враз скочила, мов ужалена:

— Але ж, міс Брент, у такому разі…

— Що, моя люба?

— Як же інші?..

— Я вас не розумію.

— Всі інші обвинувачення — адже вони несправедливі? Якщо ж вважати, що обвинувачення проти Роджерсів справедливі, то… — і не наважилася довершити свою думку.

Обличчя міс Брент, що від здивування почало було збиратися зморшками, одразу проясніло.

— Розумію… — сказала вона. — Але ж містер Ломбард, приміром, сам визнав, що прирік на смерть двадцять чоловік.

— То були якісь чорношкірі тубільці, — відказала Віра.

— Негри або білі, однаково наші брати, — розгнівалася міс Брент.

«Наші чорні брати, наші чорні брати, — повторювала до себе Віра. — Господи, та я зараз дико зарегочу. В мене починається істерика».

А Емілі Брент тим часом задумливо вела далі:

— Певна річ, деякі обвинувачення просто смішні. Наприклад, проти судді — він тільки виконував службовий обов'язок. Та й у моєму випадку… Мені незручно було сказати про це вчора — я не так вихована, щоби про таке розмовляти при чоловіках.

— Он як? — зацікавлено вигукнула Віра.

Міс Брент безтурботно вела далі:

— Беатрис Тейлор згодилася до мене служницею. На жаль, я ошукалася в ній. Чепуруха, працьовита, послужлива — вона відразу мені сподобалась. Та, виявилося, вона вміло прикидалася. Насправді ж була розбещеною дівкою, без сорому й. совісті. Яка бридота! Ба, я навіть не відразу, зрозуміла, коли вона… як то кажуть, уклепалася. — Емілі Брент гидливо зморщила свого худорлявого носа. — Це мене приголомшило. Її батьки — порядні люди — суворо виховували її. І я надто задоволена, що вони відмовилися прикрити її гріх.

Віра втупилася поглядом у міс Брент:

— І що було далі?

— Певна річ, я не схотіла тримати її під своїм дахом. Так що ніхто не скаже, що я сприяю розпусті.

— А з нею, з нею що сталося? — ледь прошепотіла Віра.

— Їй не досить було одного гріха на своїй совісті, — сказала міс Брент. — Коли всі відсахнулися від неї, вчинила новий гріх, ще тяжкіший: позбавила себе життя.

— Вона вбила себе? — жахно прошепотіла Віра.

— Так, утопилася.

Віра здригнулася. Подивившись на незворушно спокійний профіль міс Брент, запитала:

— Що ви відчули, коли дізналися? Не шкодували?.. Не краяли свого серця докорами сумління?

— Я? — випросталася Емілі Брент. — Мені абсолютно нічого картатися.

— А що, коли на цей крайній вчинок її штовхнула ваша… жорстокість? — спитала Віра.

— Власна безсоромна поведінка — ось що примусило її так учинити. Коли б вона поводилася пристойно, такого б з нею не сталося. — Очі Емілі Брент дивилися на Віру жорстоко й праведно. Маленька стара діва більше не здавалася кумедною. Ні, вона наводила жах.