Таємниця індіанського острова
- Автор: Кристи Агата
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-01222-9
- Переводчик: Вадим Хазін
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця індіанського острова». Краткое содержание книги:
Ломбард пильно оглядав небосхил. Хмари над островом згущалися, вітер посилився. Подивившись скоса на Армстронга, він зауважив:
— Чому це ви такий мовчазний, докторе? Про що мислите?
— Мене не залишає думка про старого Макартура — як він тут змінився. Мабуть, він таки несповна розуму.
Віра за весь ранок навіть не присіла. Якесь приховане почуття антипатії, навіть огиди, примушувало її уникати зустрічі з Емілі Брент. Сама ж міс Брент зручно вмостилася в кріслі за рогом будинку, щоб сховатися од вітру, й заходилася в'язати. Варто було Вірі згадати про міс Брент, як їй ввижалася утоплениця — її бліде обличчя, розпущене волосся з водоростями в ньому. Це обличчя колись було гарним, може, навіть занадто гарним, тепер же воно не підвладне ні лиху, ані жахам. А Емілі Брент — спасенна душа — сидить собі безтурботно й ревно в'яже.
На терасі суддя Уоргрейв спочивав у кріслі, схиливши голову на груди. Віра подивилася на нього. В її уяві ясно постала лава підсудних, а на ній білявий, блакитноокий молодик із збентеженим, наляканим обличчям. Едвард Сетон. Вона виразно уявила собі, як суддя своїми старезними руками накладає чорний капелюх на голову, починає вимовляти слова вироку…
Віра не кваплячись попрямувала вниз, до моря. Дійшла до краю острова, де сидів, не зводячи погляду з небокраю, старий генерал. Макартур ледь здригнувся при її появі й уважно подивився на Віру. Вираз генералового обличчя, в якому поєдналися почуття подиву й тривоги, налякав її. Хвилини зо дві старий дивився їй просто у вічі.
«Як дивно, — подумала Віра, — він дивиться так проникливо, наче все знає…»
— О, це ви! — зрештою вимовив генерал. — Ви прийшли…
Віра підсіла поруч нього:
— Вам, певно, до вподоби сидіти тут, споглядаючи море?
Він лагідно хитнув головою:
— До вподоби. Тут приємно чекати.
— Чекати? — різко спитала Віра. — Чого ж ви очікуєте?
— Кінця, — так само лагідно промовив генерал. — І ви це знаєте не гірше за мене, хіба не так? Ми всі тут очікуємо, кінця.
— Що ви хочете цим сказати? — тремтячим голосом запитала Віра.
— Жоден із нас не вибереться з острова! — похмуро оголосив Макартур. — Такий план А. Н. Оуена. Це вам відомо. Одного ви не в стані зрозуміти: яке це велике полегшення!
— Полегшення? — здивувалася Віра.
— Саме так, — сказав генерал. — Ви надто молода… Вам цього ще не втямити. Та невдовзі ви зрозумієте, яке це полегшення, коли все вже позаду, коли відпадає потреба далі нести свій тягар. Настане час, і ви це відчуєте.
— Я не розумію, — Віра судорожно сплела пальці.
Цей тихий дідуган страхав її.
— Розумієте, я кохав Леслі, — замрійливо сказав генерал. — Дуже кохав…
— Леслі — це ваша дружина? — спитала Віра.
— Так… Я кохав її й дуже пишався нею. Вона була така гарна й така весела! — Хвилину-дві він помовчав, потім продовжив: — Так, кохав Леслі. Ось чому я зробив це.
— Ви маєте на увазі… — почала було Віра й осіклася.
Генерал ствердно хитнув головою.
— Яка рація відкараскуватися тепер, коли всі ми невдовзі підемо в небуття. Так, я послав Річмонда на смерть. Якоюсь мірою це можна вважати вбивством. Дивно: вбивство — а я завжди був такий законослухняний! Та тоді я ні про що не шкодував. «Катюзі по заслузі», — так я думав, Зате пізніше…
— Що пізніше? — злісно спитала Віра.
Генерал задумливо й дещо збентежено похитав головою.
— Не знаю чому, але пізніше все змінилося. Я не знаю, чи здогадалася Леслі, чи ні… Гадаю, що ні. Але, розумієте, з того часу вона стала зовсім сторонньою людиною. А згодом померла — і я залишився сам-один…
— Сам-один, — повторила Віра, й луна підхопила її голос.
— Ви теж зрадієте, коли настане кінець, — закінчив Макартур.
Віра рвучко підвелася.
— Я не розумію, до чого ви це? — розсердилася вона.
— А я розумію, дитятко моє, розумію…
— І ви не розумієте. Ви самі нічогісінько не розумієте!
Генерал знову вп'явся очима в небокрай. Він наче не помічав її більше.
— Леслі… — вимовив він тихо й пестливо.
Коли засапаний Блор повернувся з мотком канату, Армстронг стояв на тому ж місці й дивився в море.
— Де містер Ломбард? — спитав Блор.
— Пішов перевіряти якусь свою гіпотезу, — відповів Армстронг. — Незабаром повернеться. Послухайте-но, Блоре, я стурбований…
— Всі ми стурбовані.
Доктор нетерпляче махнув рукою.
— Знаю, знаю. Йдеться не про це. Я маю на увазі старого Макартура.
— Ну то що, сер?
— Ми шукаємо божевільного, — сказав доктор Армстронг. — Ну, то що ви можете сказати про Макартура?