Таємниця індіанського острова
- Автор: Кристи Агата
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-01222-9
- Переводчик: Вадим Хазін
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця індіанського острова». Краткое содержание книги:
Вечорами, коли Сіріла укладали спати, Х'юго запрошував її на прогулянку… Вона не заперечувала.
Того пам'ятного вечора вони гуляли по пляжу. Світив місяць. З Атлантичного океану линув ніжний вітерець. Раптом Х'юго пригорнув її до себе:
— Я кохаю тебе, Віро. Адже ти знаєш, що я тебе кохаю?
Вона знала. В усякому разі, так їй здавалося.
— Я не наважуюся просити твоєї руки… В мене й гроша ламаного немає. Ледь вистачає, щоб так-сяк прожити самому. А місяців зо три тому в мене був реальний шанс розбагатіти. Сіріл народився на світ за три місяці після смерті Моріса… Коли б народилася дівчинка…
Коли б народилася дівчинка, Х'юго успадкував би все. Він зізнався, що був тоді дуже засмучений:
— Я, певна річ, не так уже й сподівався, а все ж це була для мене тяжка ураза… Що ж, у житті — як кому поталанить… Та Сіріл — милий хлопчисько, і я дуже прив'язався до нього!
І це правда. Х'юго дуже любив свого небожа, міг цілими днями бавитися з ним, вдовольняти всі його примхи.
Маленький Сіріл був кволою дитиною. Немічною і хворовитою. Навряд чи він прожив би довго на цьому світі… Чого ж бо?..
«Міс Клейторн, дозвольте мені поплисти до скелі. Чому мені забороняють пливти до скелі?» — її дратувало це скиглення. «То ж надто далеко, Сіріле». — «Ну дозвольте ж, міс Клейторн, дозвольте, благаю вас…»
Віра зіскочила з ліжка, вийняла з туалетного столика три таблетки аспірину й проковтнула їх. «Треба мати снотворне, — подумала. — Якби мені закортіло вмерти, я скористалася б великою дозою вероналу… або якимось іншим снотворним… у всякому разі, не ціаністим калієм». І, згадавши спотворене судорогою побуряковіле обличчя Ентоні Марстона, здригнулася.
Проходячи повз камін, мимоволі глянула на дитячу лічилку:
«Який жах, — подумала, Віра, — адже сьогодні саме так і сталося!»
Чому ж це Ентоні Марстону закортіло вмерти? Ні, вона не хоче вмирати. Сама думка про смерть була їй відразлива… Смерть — не для неї, це для інших…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Доктор Армстронг бачив сон… В операційній — нестерпна спека. Піт заливає обличчя. В нього вологі руки, якими важко тримати скальпель… Який гострий оцей скальпель! Таким неважко й убити. Саме тепер оце він когось і вбиває.
Кого? І сам не знає. Проте це не та товстуха, котру він тоді оперував. Ні, це якась хирлява жінка, суха як вобла. Й обличчя чимось прикрите. Але ж він мусить знати, кого саме. А що, коли спитати в медсестри? Ні, та стежить за ним, у погляді її підозра.
То яка ж це жінка лежить перед ним на операційному столі? Чому лице в неї закрито? Аж ось молодий практикант зняв покривало.
Ну, звичайно, це Емілі Брент. Так ось кого він має вбити! Очі в неї зловтішно блискотять, вона ворушить губами. Що ж, каже? «І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть…»
А тепер вона сміється. Ні, ні, сестро, не опускайте покривало. Я маю бачити її обличчя, коли даватиму наркоз. Де флакон з ефіром? Я ж його сам приніс. Куди ви поділи його, міс? А, це ж вино Шато-неф-дю-пап? Теж годитеся. Заберіть хусточку, сестро!
А цього я знаю! Це ж Ентоні Марстон! Його бурякове обличчя викривлене гримасою. Але він не помер… Навпаки, навіть шкірить зуби, регоче. І так, що трясеться операційний стіл. Обережно, друже, обережно. Тримайте його, сестро! Трима…
І тут доктор Армстронг прокинувся. Настав ранок — яскраве сонячне світло вливалося в кімнату. Хтось, нахилившись над ним, трусив його за плече — це був Роджерс. Обличчя дворецького спотворене від жаху, і він увесь час повторював:
— Докторе, докторе, та прокиньтеся ж!
Армстронг нарешті остаточно прокинувся й сів на ліжку.
— В чім річ? — спитав сердито.
— Лихо з моєю дружиною, докторе. Я не можу її добудитися. Мені здається, з нею не все гаразд.
Армстронг миттю зіскочив з ліжка, напнув на себе халат і поспішив за Роджерсом. Жінка нерухомо лежала на лівому боці. Спокійна поза не провіщала трагедії. Доктор, нахилившись над ліжком, узяв її застиглу руку, підняв повіку.
— Невже вона… вона?.. — мурмотів Роджерс, облизуючи язиком пересохлі губи.
Армстронг ствердно хитнув головою:
— На жаль, усе скінчено…
Лікар довго й уважно вдивлявся в дворецького, потім перевів погляд на столик, на вмивальник, знову на нерухому жінку.
— Серце відмовило, докторе? — запинаючися, спитав Роджерс.