Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Частина друга
Документи
ШУМУК ПРО ЗНИЩЕННЯ ПОЛЯКІВ
Данило Шумук (народився 1914 року) сидів у в'язницях і таборах 37 років — спочатку в Польщі за приналежність до КПЗУ, а потім в СРСР за участь в УПА, бо, розчарувавшись у комуністичній ідеології, прилучився до націоналістичного руху, який мав за мету відбудову незалежної України. Автор переданих за кордон спогадів «За східним обрієм» (1974), виданих (1983) у розширеній версії під назвою «Пережите і передумане», а потім (1984) англійською мовою під назвою «Life Sentence». 2-ге видання книги вийшло в Києві у 1998 році. У них він критикував діяльність бандерівців, зокрема й екстермінацію поляків на українських земляху викликавши широку полеміку в еміграційному середовищі. Від 1987 року мешкав у Канаді. (Помер у 2004 році в Україні. — П.Є.)
У німецько-польсько-російському трикутнику, в якому розігрувалась тоді українська повстанська боротьба на Волині, ситуація була дуже складною, туманною і тому трагічною. Я дізнався про ці справи під час перебування на території Січі.
Однієї неділі приблизно об 11 годині перед нашою квартирою, в якій ми перебували як інструктори вишкільних курсів на Січі, несподівано загальмував легковий автомобіль. До нас зайшов командир підрозділу Сосенко.
— Слава! — крикнув, виструнчившись по-військовому.
— Героям! — відповіли ми.
— Снідали? — запитав Сосенко.
— Так! — відповіли ми.
— Тоді підемо в гості до наших сусідів, — сказав Сосенко, хитро усміхаючись.
— До яких сусідів? — запитав я.
— О, то побачите, яких ми маємо чепурних сусідів! — загадково відповів Сосенко.
Усі ми: Сосенко, Брова, Лісовик і я — вирушили маленьким легковичком через болота. Проїхавши кілометрів два, ми побачили стареньку хатку на краю лісу. З-за рогу у нас ціливсь чорний ствол кулемета. Звідти почулась гучна команда: «Стій!» Ми зупинились, і Сосенко відкрив двері автомобіля. «Гасло!» — Сосенко повідомив. Раптом з хати вискочив і відрапортував Сосенку командир застави. Ми проїхали ще зі сто метрів і зупинились біля красивого нового будинку.
На моє велике здивування з тієї хати вискочив у повному обмундируванні польський поручник і з притаманним для поляків вишколом стукнув підборами, відсалютував двома пальцями і сказав: «Чолем пану!» Сосенко також став струнко і привітався з поручником. Потиснувши всім нам руку, поручник запросив нас до хати, де розміщувався штаб. З-за столу вийшов капітан і також привітався з Сосенком і з нами. На столі стояла друкарська машинка, перед нею сиділа молода, струнка і дуже вродлива полька.
— Прошу сідати, панове, — галантним жестом капітан показав на стільці і повернувся на своє місце за столом.
— Пане капітане, чи не час вже дати хоча б сотню війська для спільної оборони від німців? Давно вже цю справу ми узгодили, — почав Сосенко.
— Не маємо ні війська, ні зброї на тому боці Бугу, — відповів капітан.
— То яким чином можете нам допомогти? — запитав Сосенко.
— Хліба можемо дати, — відповів капітан.
Потім ми ще їздили у дальші місця. Лісовик із Сосенком вирушали оглядати частини УПА у Володимирському повіті, я з Бровою з цією ж метою подався у Горохівський повіт. (…)
Біля дороги господар косив траву. Після привітання почалась розмова: що чути на селі, що думають і що говорять тепер селяни.
— Селяни хочуть миру на землі. Мусимо орати землю, сіяти, худобу годувати. Це ж селянин повинен всіх нагодувати, медом і молоком напоїти, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у нього косу і почав косити. Селянин уважно спостерігав.
— О, так пан добре косить, видно, що хазяйський син, — сказав з захопленням.
— Всі ми, господарю, люди праці, тільки час такий наступив, що мусили зайнятись чимось іншим.
— І довго так буде тривати? — спитав, благально вдивляючись в очі.
— Поки вороги будуть топтати нашу святу землю, вбивати наш народ, до того часу будемо змушені з ними боротись. Свою землю треба любити, обробляти, а в тяжкі моменти захищати, — тихо відповів я йому (…)
Коли на зворотній дорозі ми їхали через відоме вже польське село Домінополь, нам впало в очі, що село ніби вимерло, двері і вікна всюди були відчинені, ніде не було видно живої душі. І постерунку під лісом також вже не було. Душу огортав якийсь тяжкий незрозумілий смуток.