Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Адам Богуміл Дец — прокурор Директор Головної комісії з розслідування злочинів проти польського народу Інститут народної пам'яті, Варшава
Gazeta Wyborcza. - 1993. - № 270. 19 listopada- S. 13.
ВИГАДАНІ ЗЛОЧИНИ…
Аналізуючи у 2-му томі цієї роботи (с. 18–27) публікацію АК на тему вбивств на Волині під час Другої світової війни> я виявив, що кількість жертв, яка спирається на аргумент «за нашими оцінками», є дуже перебільшеною. Таке переконання підтримує автор статті, фрагменти якої наводяться нижче. Він проживав саме там, де відбувались описані події.
Переді мною лежить книжечка «Злочини українських націоналістів, вчинені щодо польського населення Волині у 1939–1945 роках». Автори — Юзеф Тиравський (правильно: Туровський. — М.С.) і Владислав Семашко. Видавці: Головна комісія з розслідування гітлерівських злочинів у Польщі, Інститут народної пам'яті, об'єднання бійців 27 Волинської Дивізії АК у Варшаві (…) Як оцінити цей твір? Обговорюючи його, правду належить називати правдою, а брехню брехнею. Є таке німецьке прислів'я: з одного зернятка правди брехня спече цілий хліб. Це найкоротша характеристика цієї книжки. (…)
На сторінці 118 читаємо: «13 серпня 1943 року в селі Малин Дубенського повіту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у церкві й школі 503 особи — поляків і чехів».
По-перше, це сталося не в серпні, а в липні, саме на свято Петра і Павла, тобто 12 липня.
По-друге, надамо слово священику М. Федорчуку з села Романів, що сусідує з Малином. Священик вів щоденник від 1939 року до 1944, коли його заарештувало НКВД.
«14 липня 1943 року. Сьогодні мені розповіли, що сталося в Малині. Увечері до Малина прибули німці й поляки. Малин — це чеське село з електричним освітленням, з широкими дорогами, обсадженими деревами. Люди заможні, будинки чудові. Є млин, зал, шпиталь, пожежна служба. Виглядає як містечко.
Отже, німці прибули увечері й таємно попередили, що мають важливу справу. Чехи їх приймали, поїли. Уранці німці наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях, бо буде бій з українськими партизанами, а у визначених для чехів місцях виставлять варту, тому вони можуть бути спокійними. Чехи повірили. Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна. Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме: підпалили будинки, до середини вкинули гранати. З того пекла ніхто не вийшов. У варварський спосіб там знищили 600–700 чехів. Потім німці почали грабувати село і спалили хати. З гарного Малина залишився степ.
У малинському шпиталі були хворі. Чоловіків розстріляли, а підвал, де ховалися жінки, закидали гранатами. Але сталось якесь диво: тільки дві жінки були поранені, решта лишились живими. Це насправді якесь диво.
Українських селян намовили, щоб вони пішли до церкви. Коли люди зайшли у церкву, її зачинили і підпалили. Подумайте! Заганяють людей до церкви і підпалюють живцем! Кілька дітей знайдено на палях. Як за татарських часів.
Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців. Тільки якась сотня щасливчиків чудом залишились живими».
25—27 травня 1993 року — у 50-ту річницю трагедії в Малині було відправлено службу божу за упокій душ безневинних жертв, встановлено пам'ятник. З Чехії приїхала делегація на чолі з відомою діячкою Марією Пайковою.
Від імені державної адміністрації Волині запрошую членів 27-ї дивізії АК на згадані зустрічі. Поки ще живуть свідки. Тоді почуєте, кого проклинають люди — німців, упівців чи аківців, які йшли разом з німцями.
Я мешкаю в селі Торчин, а народився і виріс у Гараджі Луцького району. У «Злочинах…» автори пишуть, що в 1943 році у Торчині замордовано А. Домбровського, а в 1944 за першим разом вбито понад 50 поляків, за другим — приблизно 30. Насправді у Торчині жили два брати, поляки, млинарі Домбровські. Один з братів помер трагічно, його вбив пас, який натягують на махове колесо, другий помер природною смертю. Не тільки у 1944 році, а й протягом усієї війни в Торчині ж не вбито жодного поляка.
Не випадково згадую своє родинне село Гараджу. У «Злочинах…» наведено село Цезарин. Але ж нема на Волині такого села. Так називали частину («куток») нашого села. І насправді там жили поляки — три чи чотири родини. Але жодного поляка не вбито у нашому селі. Українців вбито багато, але поляків — жодного.
На с. 132 згадується село Романів, у якому начебто вбито Фелікса Зенде. От тільки поляка з таким прізвищем у Романові ніхто не пам'ятає. Але люди пам'ятають дещо інше.