Історія польсько-українських конфліктів т.3

Справжнє пекло розлютувалось на цій території після вступу Радянської Армії, а особливо після підписання угоди про репатріацію населення. Українців «заохочували» до «добровільної» репатріації спаленням сіл, грабунком майна і масовими вбивствами, що їх проводили міліція і військо за сприяння партизанів і місцевих поляків. У відозві «До польського населення у Перемишльському; Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському та інших повітах» були окремо названі випадки антиукраїнського терору, вчиненого громадською міліцією, аківцями і цивільним населенням, які замордували у Павлокомі приблизно 300 українців, Сівчині і Березці — понад 200, у Малковицях — приблизно 200, у Бжужці і Раховій — понад 130, у Скопові — 115, в Ольшанах — 9, у Горайці — 135, у Люблінці — понад 200, у Курилівці — приблизно 200, у Кобильниці — 30 і сотні людей в інших селах. «У цих вбивствах, — зазначається у відозві, — польські бандити застосовували нечуване варварство: живим виколювали очі, відрізали вуха і язики, випалювали на тілі жертв хрести і тризуби, кидали недобитих людей у вогонь, не жаліючи жінок, старих, дітей…»

Зважаючи на повну беззахисність населення, Головне командування УПА на початку серпня 1944 року направило у Перемишльський регіон приблизно 2500 бійців та офіцерів, які не тільки організували оборону від нападів, але й знищили найбільш активні польсько-більшовицькі бандитські осередки у регіоні. У кінці 1944 року більшість частин була демобілізована, але кадри, що залишились, дали змогу організувати самооборону, а потім і місцеві сотні УПА. Територію так було насичено озброєним українським населенням, що у Перемишльському регіоні виникла повстанська республіка з Володжем і Голучковим на заході, Ольшанами, Гороховицями і Аксманицями на сході, Ісканем на півночі і Юречковою та Лещином на півдні. До «республіки» впускали після подання перепустки, на «кордонах» стояла охорона. На цьому терені (під Верхньою Лещавою) у 15-годинному бою 24 жовтня 1944 року радянський генерал був смертельно поранений, у військовій частині було 207 вбитих. Тут були старшинська школа, школа для санітарів, відбувалися різні військові курси. Тут виробляли цигарки з написом «УПА», тютюн, пасту і мило, вичиняли шкури, варили сіль, працювали шевські верстати, швацькі майстерні з пошиття білизни, мундирів, виробляли светри, збирали трави, виготовляли ліки. Втікачів з-за Сяну розміщували у селах, залишених поляками. Цивільне населення отримувало соціальну допомогу, безоплатно лікувалось у власних амбулаторіях і лікарнях. Працювала внутрішня пошта, гірше було із зовнішніми контактами — листи поверталися з написами: територія зайнята бандерівцями, і тому вручити неможливо.

Після повернення додому демобілізовані партизани організували нові збройні частини, головним чином СКВ (Самооборонні кущові відділи). З 15 квітня до 15 травня 1945 року вони ліквідували понад 20 постерунків МО. 21 квітня було знищено польське село Боровниця, де перебували: 30-особова група для спеціальних завдань, 70-особовий постерунок МО і 300-особовий відділ під командуванням Сліпого, який складався з усіх здатних тримати в руках зброю мешканців Боровниці. Село мало 40 станкових і ручних кулеметів, гармати, значні запаси гранат і амуніції. Це була фортеця польського шовінізму між Бірчою, Дубецьким і Сяноком, відома ще з часів окупації численними нападами на українські села. За часів «народної влади» вона стала одним з найсильніших гніздувань тероризму в районі Бірчі. Після розгрому боївок у Боровниці, Гронзьовій, Добріці, Лещаві і Кужміні «повстанська республіка» розширила свою владу на весь Перемишльський регіон і утримувалась від травня до кінця серпня 1945 року. Польські осередки існували тільки у Перемишлі, Пікуліцах і Бірчі, але їхній особовий склад (військо і поліція) не появлявся в українських селах.