Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

[Поки спимо, усіляке нам мариться. Так от у небі Товпляться хмари не раз, а з товпи тієї предивні Форми таки на очах проступають що раз то інші][137] [1]   Чотириногих, птахів або напівриб-напівзвірів, Різних потворних істот, аж поки під подувом еврів[138] Танути хмари ті не почнуть у прозорім повітрі[139]. То мені спори сняться й суди, то людні театри, То серед вершників я: розбишак із ними долаю, То кровожерний звір мені кігтями ранить обличчя, То я гасаю з мечем по скропленій кров’ю арені, Морем, що судна трóщить, іду, перестрибую махом Обшири вод, а нараз — у повітря на крилах злітаю. [10]   То невимовний сором утіх, неподобства нічного, І до трагічних злук[140] жага нас мучить невгасна. А відступає все те, як тільки жахи ті розвіє Сором, що нитку сну перетне, і тих видив огиду Струсить із себе душа, рука ж обмацує ложе Вже не вві сні, наяву — й віступають, осуду гідні, Тіні гріха нічні й зі сном, перелітні, тікають. То — у юрбі я з тріумфом іду й плещу у долоні, То — між аланами вже: мене тягнуть, бранця[141], із ними; Ось бачу храми богів, пишні двері й золотосяйні [20]   Зáмки. Ось я лежу на тірійському[142] пурпурі, й раптом — Я вже в якійсь норі, у чорній від диму таверні.    Знаємо: віщий співець[143] для образів пустопорожніх, Що залітають у сни, під кронами в'язів дав місце. Дві для них брами вказав: одна, зі слонової кістки, Завжди облудні веде, що в повітрі юрмляться, видіння; З другої, що рогова, — правдомовні сни вилітають. Мав би я змогу з двох тих оман одну вибирати — Радість сумнівну, а не страхи сумнівні обрав би, Тут-бо й мана — не біда: хоча грізні видіння зникають, [30]   Радше б мені тих утіх, що їх сон навіяв, позбутись, Ніж од сумного тремтіть: усе добре, раз нема страху. Є ж і такі, хто каже, що плач — на радість нам сниться; Радість — на плач: що бачать у сні — навспак те тлумачать.    Гетьте, недобрії сни, під дальнього неба склепіння, Де непосиди-вітри розвіюють скопища хмарні, Вкутуйте місячну вісь! А тут, на моєму порозі, Що вам, летючі, робить — у темряві спальні тісної? Дайте спокійно мені усю ніч, безжурно проспати, Аж зарум’яниться день у проміннях нової зірниці. [40]   І якщо спатиму так, нічних не лякаючись марев, І цілу ніч овіватиме сон мене милим диханням, — То ось тих в’язів гурт, що в полі моїм зеленіє, Вам посвячу, щоб роїлись ви там в опівнічну годину.