Бісова душа, або Заклятий скарб

— Може, і нам того… на задні? — розгублено прошепотів Степан Андрію.

— Обійдуться. На чотирьох у нашій личині зручніше. Чи тобі не знати?

— Хто такі? — ревонула та вівчарка, що ліворуч.

— І з якою метою? — додала друга.

— Купець я, — ліниво позіхнув Андрій, оголюючи свої здоровенні ікла. — От, підібрав новенького — та й вирішив привести, аби не пропав.

Вівчарки, як по команді, повернулися до вовкулака.

— Степан Корж, — назвався той. — Застрелили мене в людській личині, так от тепер…

— Чи знаєте порядок? — спитала в Андрія одна з вівчарок.

— Аякже. Першим ділом — до управителя, ошийник отримати і місце проживання.

— Проходь. Тільки ви того… намагайтеся на двох ходити, не звірі все-таки.

Широкою вулицею, забудованою з обох боків дерев’яними хатами в три-чотири поверхи, Андрій зі Степаном попростували до головної площі. Там — міська управа, в ній ошийники отримувати.

Хоч ця вулиця і вважалася центральною, переповненою її не можна було назвати. Кілька разів їм траплялися вовкоградці — то козел з козою, манірно, під ручку, пройшлися, то вилетів раптом звідкись переляканий півень у малесенькій сорочці, наче спеціально на нього пошитій, роззирнувся на всі боки, прокукурікав і чкурнув щодуху в підворіття. А за ним дві собаки пробігли у сторожовому одязі. Ну, і ще кількох двоєдушців побачили. Андрій тут не вперше, для нього це річ звичайна. Зате Степан уважно роздивлявся навсебіч. Але мовчав; заговорив, лише коли до площі підійшли.

— Вони ж усі з ошийниками.

— Тут, братику, по-іншому не можна. Кожному городянину належить ошийник. Крім батраків — тим намордники. Ну і купець чи ще хтось, якщо за межі Вовкограда вирушає, може знімати для зручності.

Вовкулак кивнув розгублено і принюхався:

— М’ясцем смаженим пахне, чи що?

— Ходімо, нам в управу треба, — рішуче заявив Андрій — і Степан, глянувши на його здиблений загривок, не насмілився більше розпитувати.

Біля входу до управи розганяли нудьгу два величезних бурих ведмедя. Обоє сиділи на широченних пнях із довгими кривими гілками, відтягували ці гілки на себе, а потім відпускали. Гудіння виходило добряче, на весь квартал.

— О, — позіхнув один із вартових, коли Андрій зі Степаном підійшли ближче, — диви, новенькі.

— Ні, лише один новенький, — відгукнувся його напарник. — Цього, чорного, я вже десь бачив. У мене знаєш, яка пам’ять! От кого у житті не зустріну, всіх запам’ятовую. Так, чорний?

— Еге ж, — погодився Андрій. — Ти тоді тільки прийшов у Вовкоград і перший рік служив в управителя у сторожі.

— О! Голова! А ще кажуть, що ви, собаки, ні на що, крім винюхування, не придатні! Проходь, ясновельможний у себе.

Вони опинилися у довгому коридорі з безліччю дверей з обох боків. Але Андрій, не звертаючи уваги на жодну, вирушив до сходів у кінці коридору, — і Степан змушений був поквапитись за ним, не витрачаючи час на заперечення. А, бачить Господь, менше за все Коржу хотілося зараз мовчати!