Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Квінт відвернувся, вийшов із кухонної галереї і подався до себе в кімнату. Гнів у голосі Маріс, коли вона викрикувала його ім’я, неможливо було сплутати ні з чим.
— Вона мене ненавидить, — муркнув Квінт безживним голосом собі під ніс. — Це єдине пояснення. Вона мене ненавидить.
Копняком він зачинив двері своєї опочивальні і впав на ліжко.
— Маленька лицемірка!
— Бачиш, — торохтіла Вельма. — Як темноліснячка, мушу сказати, що я схвалюю все, що робить твій батько для Санктафракса. Оті великорозумні небознавці надто гнуть кирпу — яке пуття з усіх їхніх мжичкомірів, дощознавців та здоровенних веж, яких тут скрізь як гною. Овва! Послухати їх, то можна подумати, ніби Темнолісу взагалі ніколи не існувало! Та ба, він є, і були часи, коли землезнавчі студії мали вагу. Старі бібліотекарі це добре знали, і саме до таких студій повертається твій батько…
Маріс зачудовано слухала, потихеньку облизуючи копистку. Це зовсім не скидалося на Вельму — обговорювати політику Санктафракса, а все ж відтоді, як вони поставили бляху в піч, стара нянька теревенила без упину.
— О, я розумію, знати наперед, коли піде дощ, може бути вигідним, але я темноліснячка і знаю, як важливо розумітися на особливостях звірини та рослинності Темнолісу, — провадила вона. — Знати, що можна їсти, а чого зась, у чому варто ходити, а в чому не варт, знати, чим можна лікувати хвороби, а чим ні… У сиву давнину бібліотекарі це все знали. Хтось має зберегти всі знання, нагромаджувані сторіччями, — інакше вони просто пропадуть.
Маріс кивнула головою. Вона відняла дерев’яну копистку від рота.
— Просто я хочу, щоб отой хтось не був моїм батьком, — пояснила вона.
— Знаю, золотко моє, — відказала Вельма. — Він узяв на себе чималий тягар, що й казати. І так щиро заповзявся довести справу до кінця, що я за нього боюся.
— Що ти хочеш сказати? — стривожилась Маріс.
Вельма спохмурніла.
— Пам’ятаєш, я тобі колись розказувала одну давню байку? — запитала вона. — «Хвалилося дерево, що вміє літати»?
Обличчя Маріс розпливлося в усмішці.
— Здається, пам’ятаю, — відповіла дівчина.
— Ану ж розкажи, — зажадала Вельма.
Маріс поклала копистку на стіл.
— Ну, вона, ця байка, про світляк та олив’як, — почала дівчина. — Світне дерево хвалиться: «Я полечу, я полечу, якщо це виявиться останнім, що я зроблю». А олив’яне йому на те: «Казав сліпий — побачимо!»
Вельма усміхнулась і підбадьорливо кивнула головою.
— Як не замахає тут світне дерево гілками, — дарма, стоїть на місці. Як не затріпоче листям, — все одно стоїть. Як не затрясе корінням, — стоїть як укопане! — вела далі Маріс. — Олив’яному вже терпець уривається через хвалькуватого сусіду, аж у світне дерево бах! — влучає блискавка. Світляк займається, плавучий вогненний смолоскип вириває з корінням — і він злинає в небо. «Я ж казав, полечу!» — гукає надолину світляк. «Еге ж, друзяко, — гукає у відповідь олив’як. — Ти хвалився, що полетиш, якщо це виявиться останнім, що ти зробиш. Бігме, ти не збрехав». — Маріс підвела голову і кволо всміхнулась. — Маленькою мені здавалося, ніби то щаслива кінцівка. — Але це не так, правда ж?
— Залежить, як на це поглянути, — відказала Вельма. — Зрештою бажання світного дерева збулося.
— Так, але ж воно спопеліло дощенту, — заперечила Маріс.
— Що правда, то правда, — погодилася Вельма. — А ти пригадуєш мораль цієї байки? Успіх може крити в собі згубу.
— Гадаєш, — здригнулася Маріс, — мій батько, як отой світляк? Гадаєш, він…
Тут важкі подвійні двері, що вели на кухню, так рвучко розчахнулися, аж хряпнули об стіну другим боком, ледь не зіскочивши з завіс. Обернувшись кругом, Маріс і Вельма побачили на порозі Лініуса Паллітакса.
Мантія його була у страшенному безладі. Чуб скуйовджений. Обличчя бліде й перекривлене, з набряками під очима і — не побачив би хіба сліпий — сердите.
— Чому ніхто з вас не збудив мене? — гримнув він. — Я згаяв майже цілий день!
— Але ж… ти цілу ніч не зітнув очей, — захвилювалася Маріс. — Тобі слід було перепочити.
— Навіть під загрозою перетворитися на сновиду, — не без ущипливості додала Вельма.
— Якщо я потребуватиму поради, коли мені краще спати, я звернуся до вас, — відрубав Лініус. — Чи хтось із вас бачив Квінта?
— Ні, — відповіла Маріс. — Відколи…
— Сили небесні! — заревів Академік. — Невже я маю геть усе робити сам? Я послав його у важливій, коли б не сказати, нагальній справі — і що ж я бачу? Він зник!