Розбійник Пинтя у Заклятому місті
- Автор: Гаврош Олександр
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Розбійник Пинтя у Заклятому місті». Краткое содержание книги:
Почувши це, Пинтя ляснув натаєм над головою, і вогняна петля зблиснула під хмарами.
— Це якийсь чаклун! — мовила драконяча мати, облітаючи незваного гостя зліва. — Даймо йому спокій! Досить із нас смерті малого Шарканя.
— Це слуга Ґанджі-баби, — роз’ятрювався батько. — Тільки в неї є летючий кінь. Хіба ти не хочеш помститися за смерть нашого синочка?
Він дихнув таким полум’ям на розбійника, що в того обгоріло пірце на капелюху.
— Але й лайдаки ці дракони! — лайнувся стиха отаман, розплющуючи очі. — Живцем запечуть! — А далі голосно загукав до крилатих ящурів: — Іменем вашого сина Шарканя, спиніться! Я маю вам мовити щось важливе!
— Що це за один? — перепитала дракониха. — Може, він справді щось відає?
У ній почали брати гору материнські почуття і суто жіноча цікавість.
— Гаразд, — насупився старший змій, — послухаємо і твою брехню!
Вони підлетіли ближче і взяли розбійника в коло. Тепер він був цілком у їхній владі, і дракони заспокоїлися.
— Я все вам розкажу там — показав Пинтя батогом на хмари, що нависали над ним. — У вашій господі!
— Ще жодна істота не бувала в нашому палаці! — незворушно мовив голова родини. — Чому саме твоя нога має туди ступити?
— Тому що… — запнувся парубійко, — я… ваш родич.
— От брехло! — обурився старший брат.
— Добре, лети за нами! — несподівано погодився батько. Видно Пинтева нахабність і рішучість його заінтригували. До того ж відпала потреба у разі чого тягти м’ясо на собі. Адже м’ясо саме захотіло прилетіти до їхнього палацу.
Дракони вишикувалися у ромб, у центрі якого опинився Татош, і, змахнувши сильними шорсткими крильми, протаранили хмари. Це було нескладно — мов пройти крізь туман. Ще мить — і обрій внизу сховався за непроглядну імлу.
А там, до речі, були сотні глядачів, які, забувши про обережність, висипали на майдан перед Ратушею й чекали кінця цього незвичайного поєдинку. Коли ж Пинтя у супроводі зміїв зник за хмарами, юрба зітхнула й почала сперечатися. Більшість стояла на тому, що розбійникові тепер гаплик, тож усі, хто дотримувався такої думки, поквапилися сховатись у надійній будові королівської управи, і святкова учта продовжилася.
Пинтя уважно спостерігав за зміями. Опришко помітив, що дракони навіть від такого невеликого перельоту стомилися. Видно, вони цілком охляли від недоїдання, і в голові у розбійника одразу зродився план.
Драконячий палац містився на самій вершині Скляної гори. Він також був зі скла, за винятком даху зі жмутків зв’язаної соломи, що захищала від сонця і давала приємний холодок. Скляні стіни були розсувними. У такий погожий день дракони їх забирали, аби протяг зменшував тепло від нагрітої Скляної гори, що відбивала сонячні промені.
Вони залетіли до великої просторої зали, де дракони зазвичай спочивали на великих килимах, зшитих жилами зі шкур упольованих тварин. Гучно напившись води із дерев’яних корит, поцуплених, либонь, у людей, дракони бухнулися кожен у своєму куточку.
Пинтя сидів на Татоші посеред цього піднебесного холу і не знав, що й чинити. Нарешті він зіскочив з коня і дракони полегшено зітхнули. Тепер йому втекти буде куди важче.
— То що ти хотів нам сказати, двоногий шаленцю? — стомлено розплющив очі дракон-батько, поклавши три смарагдові голови на килимок із буйволячої шерсті.
— Я хотів привітати вас, статечний господарю, з народженням онука! — поклонився розбійник, знявши капелюха.
— Що меле цей невгамовний курдупель? — стривожилася мати, і її зелений колір став ще насиченішим.
— У Шарканя народився син, — не втрачав самовладання парубійко, хоча це й було дуже непросто.
— Стули пельку, сволото! У нього ніхто не міг народитися, бо він оженився… на двоногій! — сердито гарикнув батько, і з його великих ніздрів пішов дим.
— Ні, він одружився з Марійкою. І я бачив їхнього сина. Це дуже симпатичний дракончик!
— Що?! — здивовано відкрили пащеки дракони. Пинтя, сам того не відаючи, торкнувся до найболючішої рани крилатих ящурів. Адже дракони були впевнені, що їхній рід неминуче мусить згаснути. А коли вони опинилися тут самі, без жодної невістки, стало зрозуміло, що на їхніх синах закінчиться славна історія тутешніх зміїв. Єдине, що рятувало від невеселих думок, це те, що дракони жили довго — до двохсот років — і практично не мали ворогів. Тому й сприйняли так болісно Шарканеву смерть.
— Ти хочеш сказати, брехлива тварюко, що я маю онука? — підняв свої важкі голови з бурого килимка батько-дракон.
— І він справді такий, як ми? — перезирнулися брати.
Тільки мати німувала, наче проковтнула язика.
— Так, тілько трішечки менший, — усміхнувся Пинтя.
— Якщо ти нас обманюєш, то це дуже жорстокий жарт, — грізно мовив найстарший змій. — Навіть не знаю, що тоді з тобою буде. Хіба що живого тебе їстимемо. Спочатку — ручки, далі — ніжки…
— Уклінно дякую за гостинність! Ясна річ, що ви можете мене зжерти і не подавитись. Ви ж так винищили тут усіх на багато миль навкруги. Але, клянуся честю, я сам бачив малого Шарканя! Вони з Марійкою живуть неподалік.
— Де?! — аж вигнулася мати, яка нарешті прийшла до тями. — Де мій маленький онучок? Де мій зелененький огірочок? Боже, невже це правда? Старий, у нас є онук! Ха-ха!
— Тільки чим ти його годуватимеш? — важко зітхнув батько і показав хвостом на розбійника. — Хіба що ним!
Усі притихли.
— Я знаю, як вам зарадити! — відступив на крок Пинтя. — Але послуга за послугу: я вам — онука, а ви мені — карту драконів!
— А-а, то ось що тобі треба було, хитрий ошуканцю! — люто розсміявся старий дракон. — Хотів видурити в нас родинну реліквію? Хто за нею тільки не ганявся, але ми її свято берегли. Бо як дракон може літати по Закрайсвіттю, не знаючи, що де знаходиться? Не бачити тобі цієї карти, як своїх вух! Ех, стара, нарешті поїмо м’ясця!
Він відкрив свої велетенські пащеки, і Пинтя побачив у них кілька рядів гострих зубів. Розбійник відступив ще на крок, торкнувшись спиною Татоша.
— Гаразд! — крикнув він. — Нині ви строщите мене з конем. А що будете їсти завтра? А через місяць? Через рік?
— Про це в тебе вже хай голова не болить! — дракон почав повільно підповзати до отамана. Двоє драконів-синів і собі трохи підсунулись. Лише мати непорушно застигла на місці. Раптом вона вихопилася і стала поміж прибульцями і зміями.
— Ти з голоду цілком одурів, старий! — зашипіла вона. — Хочеш жерти, то їж мене! А цього двоногого я не дам і пальцем зачепити! Ти мене знаєш!
— Вступися з дороги! — нахмурився чоловік.
— Не вступлюся! І їжу відтепер самі собі готуватимете! Цікаво тільки, з чого?
— А може, мати справді каже правду, і двоногий знає, як зарадити нашій халепі? — несміливо озвався середульший брат.
— Тату, може, хоча б вислухаємо його?! — підтримав його і старший.
— Усі проти мене? — повільно обвів їх незмигним поглядом своїх шістьох очей батько. — Усі раптом помудрішали. Що, будете на траві пастися чи листя на деревах об’їдати?
— Чому траву чи листя? — втрутився Пинтя у сімейну суперечку, розуміючи, що настав сприятливий момент. — Люди їх теж не їдять!
І він вирішив розповісти про свою незабутню вечірку в Шарканя. Коли нахваляв Марійчині пироги, замішані на найкращому маслі, найсвіжіших жовтках, приправлені шафраном та іншими присмаками, то дракони аж слину ковтнули. Що-що, а переконувати отаман умів! Він запропонував крилатим ящурам несподівану оборудку: вони мають подружитися з мешканцями Заклятого міста. Хто сказав, що дракони і люди мусять постійно ворогувати? Адже шлюб Марійки і Шарканя довів цілком протилежне. І саме в цьому був єдиний порятунок для зміїв-драконів. Адже так вони могли продовжувати свій рід.
— Породичатися з двоногими? — недовірливо хитав головами старий дракон. — Це тільки в божевільній макітрі могло таке примаритися!
— Чому, тату? — озвався середульший брат. — Хіба в нас є інший вихід? Я сам про це міркував. Але воно здавалося таким химерним, що я й не наважився розповісти.