Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Світ мене зустрів скупий, сірий. У ніс піднявся пах давньої тлінності. Я був серед трун ламаних, битих, розчинених. Хаос і безладдя. Черепи, кістки, цвіль одежі, шматованої часом — сотнями років. Я обдивлявся кутки, засвітивши свічку.
Одна труна містила в собі роброни старого шовку, білий череп і волосся круг нього. На великій мідній іконці я прочитав життєпис Оксани Полуботок — дівчини 18 років.
Ці кістки знали те, чого я добивався. Але вони тримали свою тайну. Я передивився труну, майже не запалив себе свічкою. Глянув на череп — він глузував тихим сміхом з білих зубів. Тоді я не витерпів сміху — я вдарив ногою по черепу.
Він хруснув, і перекинулась набік його хата. Забілів папір, я прочитав:
«Ротмистру Мишину…
Перед кінцем:
…дивизия вся снята. Оставлен только 7-й полк. Опасности нет. Пришлите инструкции. Оксана Полуботок».
— Ось! — задзвеніло в голові.
Я зціпив зуби й сказав:
— Я тебе розстріляю власною рукою, сволоч!
Сухим був мій голос серед мертвого царства.
— Ні одного руху! — сказала мені та, про кого я думав.
В склепові були другі двері. Вона вийшла з них до блідого вогню моєї свічки, тримаючи наган. Я стояв, а стеарин свічки лився мені на руку.
— Ну, друже, — сказала машиністка штабу, — тобі підвезло. Ти не зазнаєш мук вірьовки мого ротмістра — я тобі дам зараз веселу безбільну смерть солдата!
Вона нервово показала білі зуби. Наган зводився й шукав мушкою місця на мені.
— Двоє слів, — запитав я, — ти мене не любиш?
Вона зробилась блідою.
— Ти зараз підеш у небесний штаб.
— А з яких міркувань ти вибрала склеп? — поцікавився я, одтягуючи кінець.
— Романтика, дорогий мій. Шпиги — завжди романтики й все вибирають по собі.
— Дурниця… Ой! — придивився я до кутка. — Що це?
Вона на момент одвела зір.
Я тоді кинув їй в обличчя гарячий стеарин; відразу стало темно. Щось закричала й бахала кулями в стіни. Я лежав, упавши на холодну труну. Мій ворог припинив стрілянину, і я почув, як зачинились двері. Кинувся вслід.
Під руками намацував лише стіни. Двері зсередини не відчинялись. Я ледве вспів знайти свій вихід. Бо був уже час.
Щось влетіло в склеп через душник, але мені не треба було догадуватись — я в три рухи вискочив і впав під дверима. Зразу мене наче щось труснуло, потім захиталась капличка над склепом, і скажений гук вдарив мені у вухо. Звук був такий широкий, як ніч. Він не мав м’якості звуку «трьохдюймовки» — він нагадував скрип пилки по кості на голові.
— Дннн! — почув я.
Встав, як п’яний, спотикався ніччю через кущі до штабу.
Ранком на дорозі з парку знайшли жіночу косу.
— Товариші, — сказав начдив, — ми вислухали інформацію політрука 5-ї роти. Машиністки штабу не знайдено? Завтра день Червоного Жовтня. Хто хоче висловитись?
— Святкувати Жовтень у місті С…
— Товариші, — сказав знову начдив, — так, ми мусимо місто С. подарувати Жовтню. Завтра ми святкуємо в місті С.
— Згода!
— План ось який: сьогодні в місті С. офіцерський бал. Сьогодні ніччю 30 чоловік займають місто С., заарештовують офіцерню й тримаються до ранку. Ранком — встигне надійти вся дивізія. Головне — захопити в руки бал.
«Ето будет послєдній і рєшітєльний бой!» — побажали при кінці й розходились на виконання плану.
Вітер віяв степами, як сліпий дим. Сніг лежав на ріллі й на стернях. Зимна зима колола в носі. Тридцять білих халатів пішло синіми стежками.
…Тут ось до їхніх слідів долучається щось, подібне на лиса чи на дикого пса. Але це тільки дотик. Звір не любить тих слідів, що пахнуть зброєю. Бачиш — він звернув убік і подався через бугри снігу.
Може, тобі вже болять ноги? Може, надто гостро співає вітер? Може, десь ввижається небезпека? Плюнь на все.
Ось вони розійшлися у ланцюг. Хороші хлопці, чорт візьми! Бачать, як лелеки.
А це — патруль їхав. Сніг побили копитами. Патрульних захопили живими, не стріляли. Оце вони тобі й лежать — троє дітей степового Дону. Тихий Дін Іванович вже не побаче їх. Вони мертві. Їх зарубали шаблею, — і через це тут стільки крові. Не вести ж їх було за собою!
Ось передмістя. Тут, бачиш, зійшлись, порадились, і їхні сліди ковтнули потоптані вулиці.
Руки проголосували. Це було надзвичайне засідання ревкому. Представник N дивізії зробив доповідь.
— Роздати зброю всьому населенню, — додав анархіст Альоша.
— Ну й дурень, звини за слово, — сказав по щирості старий маляр, — для яких причин усім зброю? Матиме лише наша дружина.