Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Проте важливо, що цей голос був, і його чули! Чули ті, хто читав новелістичну збірочку Яновського «Мамутові бивні» (1925 р.), хто захоплювався його, по суті, юнацькими романами «Майстер корабля» (1927 р.) та «Чотири шаблі» (1929 р.). У молоді роки Юрій Яновський був замріяним читачем Дж. Конрада, Дж. Лондона, А. Бірса, Р. Кіплінга. Мабуть, через те його вважали українським «кіплінгіанцем», закоханим у море, екзотику далеких країв, незвичайних героїв… У новелі «Мамутові бивні» морської екзотики немає, зате тут є химерне переплетіння історії мамута Віма і кіносюжету 1920-х, є творчі муки митця, який бунтує проти примітиву в мистецтві, є, зрештою, пародіювання тодішніх кіношаблонів.
В чомусь експерименти «Мамутових бивнів» Ю. Яновський продовжив у «Майстрі корабля». Тут використано ту саму сюжетну інтригу: знімається фільм — і повсякденне життя героїв твору на наших очах трансформується в художню реальність. Яновський містифікує читача: старий кінорежисер То-Ма-Кі (головний герой твору) повторює, що він пише не роман, а спогади про кіно-Одесу середини 1920-х, хоча перед нами таки роман! Але… й спогади також: у кожному разі, «Майстер корабля» справді увібрав у себе чимало одеських реалій тієї пори, коли в «Голлівуді біля Чорного моря» на посаді головного редактора працював сам автор, Юрій Яновський.
Він любив літературну гру, як і його друзі з ВАПЛІТЕ, передусім — Микола Хвильовий. Якби не Хвильовий, навряд чи ми мали б новелу Яновського «Історія попільниці», збудовану мовби «за Хвильовим», який любив інтригувати читача загадковою історією якогось предмета, що розкручується як сюжет оповідання. Так і тут: на столі робітфаківця — череп-попільниця; хочете знати таємницю цієї дивної попільниці? А далі починається love story — з «підступністю і коханням», із демонічною красунею Оксаною Полуботок, пригодами, руїнами гетьманської садиби, а головне — дуже характерним для Яновського-новеліста психологічним конфліктом почуття і обов’язку, в якому гору бере все ж обов’язок. Трагедія, художні варіанти якої не раз можна зустріти в українській літературі 1920-х pp.
Свого часу Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі. Старший за нього на п’ять років Євген Маланюк, який також навчався в цьому закладі, згодом, у 1954 p., прощаючись із-за океану зі своїм земляком, назвав його Юрієм Третім. Першим у цій Маланюковій літературній ієрархії був Юрій Липа, другим — Юрій Дараган. Яновського, отож, він вважав художником великої сили, розуміючи, що такі речі, як «Чотири шаблі», «Майстер корабля», як десяток ранніх новел письменника, не можуть піти в небуття.
© Володимир Панченко, літературознавець, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Історія попільниці
У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж — це кістка з лоба чоловіка.
Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім прочитавши: «О. Полуботок 7.XI 19р.», пошли свої спогади в долину минулого.
Звук більше не продовжувався. Він постояв у повітрі, як міраж. Його тремтіння все зменшувало свою амплітуду. І, нарешті, грубе вухо чоловіка перестало фіксувати дихання звуку. Ліва рука піднялась до лоба й хотіла про щось нагадати. Це була вона — машиністка штабу дивізії.
Назустріч ішов я.
Я залишив своє ліжко в палаці графа Милорадовича, де я видужував від тифу; розвіював по паркові поганий настрій, співав і оспівував осінь. Машиністка штабу була мені близькою людиною. Її зелені очі, як крила, великі брови могли придивитись до середини кожного серця. А що б не робив штаб, скільки б роботи попереду не стояло, скрізь і завжди машиністка штабу сиділа за машинкою й уперто вибивала лілові літери.
— Ну, ну, — взяла вона мене за руку, і по мені пішов ток, — залиш співи. Твоя майбутня жінка просить тиші.
Ми продовжували топтати листя.
«Моя майбутня жінка стане нею лише тоді, коли ми кінчимо похід на Денікіна», — думав я. До того часу — ніяких вимог. Така умова. Я пам’ятаю й досі той один поцілунок, яким вона підписала згоду. Вона вирвалась із моїх рук вся червона, і ніздрі її орлиного носа роздувались…