Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
майже річної давнини, а й усе моє життя. Я не раз останніми роками скрупульозно аналізував усі свої вчинки в різні часи й доходив різних висновків. Багато з них, тобто з висновків, були не лише неправильними, а й мало не коштували мені життя. Останні ж події змусили мене переглянути багато чого з того, що я вважав зрозумілим і правильним. Висновок, якого я дійшов, виявився простим, як олівець: завжди вчиняй по совісті. Завжди вчиняй по правді. І я вирішив одним махом виправити все те, що вважав зробленим не по совісті й не по правді.
Перше, що я зробив, це розповів Ніні про все, що трапилося зі мною до мого викрадення. Я не утаїв жодного свого вчинку, жодного свого кроку, розповів про свої муки совісті, ну і про інші деталі, про які тут не говоритиму. Потім уже разом з Ніною ми прийшли до єдино правильного висновку, що про все треба розповісти Іванові Миколайовичу. Бо хоч би як ми виправдовувалися перед самими собою, не було б нам спокою до кінця днів наших, вчини ми якось по-іншому. Я пішов до Івана Миколайовича і все йому розповів. Розповів про те, як я писав на нього доноси, що писав, коли писав. Потім я спробував пояснити, чому я все те писав, але Іван Миколайович тоді мене перебив і сказав — не треба нічого пояснювати, він усе не лише прекрасно розуміє, а багато про що здогадувався раніше.
У нас були складні довгі розмови, під час яких ми багато говорили про вас, Богдане Даниловичу. І знаєте, якого ми дійшли висновку? — Тесля глянув на Цюбу, потім знову на Зорія. — Ми з Іваном Миколайовичем вирішили, що нам пощастило: і мені, і йому трапилася на життєвому шляху така людина, як ви, Богдане Даниловичу. Адже діяльність Івана Миколайовича в ті роки спонукала б органи безпеки до щоденного стеження за дисидентом Цюбою. Не було б вас, Богдане Даниловичу, обов’язково був би хтось інший. І не факт, що він виявився б такою мудрою й толерантною людиною, як ви.
— Ну, Сашку, це ти вже… — невпевнено спробував заперечити Зорій.
— Олександр каже щиру правду, — втрутився в розмову Цюба. — Мені лише після наших із ним розмов дійшло, чому мене тоді не посадили, як це зробили з багатьма моїми соратниками й однодумцями. Бо біля мене весь час були ви,
Богдане Даниловичу, й Олександр. Зізнаюся — я це весь час відчував, але тільки тепер, аналізуючи тодішні події, зрозумів усе остаточно. Для вас не секрет, як люди мого кола, та й узагалі більшість людей, ставляться до стукачів. І ось я, той, кого ніколи, за жодних обставин не змусили б змінити ставлення до інституції агентів як такої, починаю розуміти, що й тут не все так просто. Як не буває взагалі чогось простого в житті. Щоправда, для мене залишається нез’ясованим питання, так би мовити, індивідуального характеру: як такій людині, я б сказав, нетиповій для того кола, до якого ви, Богдане Даниловичу, належите, вдалося пройти такий довгий шлях серед підлоти й шантажу, ворожості до власного народу й відвертих злочинів проти нього, і залишитися людиною — чесною і порядною. А саме так характеризує вас ваш агент «Шаляпін»…
-Іване Миколайовичу, навіть це… — знову спробував заперечити Зорій.
— Гаразд, не буду. Але скільки ж серед вашого брата наволочі!..
— Шановні гості, - знову втрутилася в розмову Ніна, — так ви й до ранку дискутуватимете на ногах. Чи не краще все-таки поговорити за столом? Якраз і картопелька в духовці домліла.
-І справді, Іване Миколайовичу, Богдане Даниловичу, прошу до столу. Я ж не бачу принципових суперечностей у ваших позиціях. Чи не так? — запитав Сашко.
— Так, так, — підтримав Теслю Цюба й першим пішов до столу.
— Особливих заперечень немає, - зрадів і Зорій можливості трішки перевести дух і хоч кільканадцять секунд мати для того, щоб оговтатися від раптової навали неочікуваних подій та інформації.
Цюба жестом запропонував Зорію зайняти місце біля нього. Полковник подякував і сів на вказаний стілець.
— Маючи добру нагоду, поки Сашко наповнить наші чарки, — Зорій уже цілком володів ситуацією, знав, що казатиме далі й що робитиме, — я розповім одну цікаву пригоду. Тільки не сприйміть її як таку, що стосується лише до мене. Можливо, вона й зовсім не про мене.
Так-от, є в мене друг, Володя Ямошенко, генерал, гарна людина й досвідчений контррозвідник. У складний період мого життя, коли я прийняв тверде рішення кинути службу з етичних міркувань, Володя розповів мені таке. Після закінчення інституту його залишили там-таки працювати, а потім невдовзі хлопці з держбезпеки запропонували йому перейти на службу в КДБ. Володя погодився. Коли його зарахували, присвоїли звання лейтенанта, він приїхав до батьків у село й повідомив їм про свою нову роботу. А батько Ямошенка, до речі, свого часу був репресований ще НКВД, і хоч згодом його реабілітували, все ж до органів у нього було ставлення відповідне. Коли батько дізнався, що син пішов служити в органи держбезпеки, був шокований. Мати ж Володі взагалі впала на коліна й благала сина отямитися й повернутися до інституту. Коли перші страхи Господні вляглися, батько сказав Володі слова, які той пам’ятає все життя. Не забуду їх і я. «Сину, — мовив батько, — коли вже так вийшло, то хай так і буде. І там потрібні хороші люди».