Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Джонас торкнувся рукою її груді.
— Яка ніжна і пружна. Не дивно, що ти подобаєшся Деаборну.
— Забери від мене свою брудну мічену лапу, паскуднику.
Посміхнувшись, Джонас послухався. Повернув голову і поглянув на мула.
— Цей мул належить моїй добрій подрузі Корал. То ти до всього ще й крадійка худоби? Ганьба, ганьба молодому поколінню. Ви теж так вважаєте, сей Ренфру?
Але давній товариш її тата промовчав. Його обличчя нічого не виражало, і Сюзен подумала, що йому, напевне, трохи соромно за свою присутність у цьому місці.
Джонас повернувся до неї, скрививши губами щось на кшталт доброзичливої усмішки.
— Ну, гадаю, після вбивства крадіжка видається дитячою забавкою, ге?
Вона промовчала. Тільки дивилася, як Джонас гладить морду Капризного.
— Що ж вони таке тягнули, ті хлопці, що їм знадобився мул?
— Савани поховальні, — заціпенілими губами промовила вона. — Для тебе і всіх твоїх друзяк. Важезний був вантаж, бідна тварина ледь спину не підвередила.
— У тому краю, звідки я родом, ходить у народі один вислів, — не перестаючи всміхатися, сказав Джонас. — Розумні дівчата потрапляють до пекла. Чула такий? — Він і далі гладив мула. Капризному подобалися ці пестощі, він навіть витяг шию і заплющив очі від насолоди. — А тобі не спадало на думку, що хлопці, які розвантажують в’ючака й ділять між собою те, що він віз, зазвичай не повертаються?
Сюзен не відповіла.
— Тебе залишили з носом, сонце. Тих, кого швидко трахають, швидко й забувають. Мені шкода. Ти знаєш, куди вони поїхали?
— Так, — тихо, майже пошепки, сказала вона.
Джонас просяяв.
— Якщо скажеш, полегшиш собі долю. Правда ж, Ренфру?
— Еге ж, — сказав Ренфру. — Вони зрадники, Сюзен, їх підіслав Фарсон. Якщо ти знаєш, де вони чи що замишляють, скажи нам.
Не відводячи погляду від Джонаса, Сюзен сказала:
— Підійди ближче. — Занімілі губи не хотіли ворушитися, і фраза прозвучала як «Ііди ижче». Втім, Джонас зрозумів і, витягнувши шию, нахилився, від чого став схожим на мула Капризного. Щойно він наблизився, Сюзен плюнула йому в обличчя.
Джонас відсахнувся, скривившись від здивування й огиди.
— СУКА! — закричав він і навідліг ударив її по щоці. Удар був таким сильним, що Сюзен упала. Вона розтяглася на землі, в очах потемніло. Права щока почала швидко розпухати, як повітряна кулька, і дівчина подумала: «Якби він ударив трохи нижче, то зламав би мені шию. Може, це було б і на краще». Рукою вона стерла кров, що потекла з правої ніздрі.
Джонас повернувся до Ренфру, який зробив було крок уперед, щоб допомогти, а тоді нерішуче зупинився.
— Посади її на коня і зв’яжи руки попереду. Міцно зв’яжи. — Він подивився на Сюзен зверху вниз і копнув її ногою в плече, та так сильно, що вона відкотилася в бік хижі. — Плювати на мене надумала? Плювати на Елдреда Джонаса, суко?
Рейнолдз уже простягав йому носовичка. Узявши його, Джонас стер слину з обличчя, потім присів коло Сюзен навпочіпки і ретельно витер носовичок об її волосся. А тоді за волосся ж поставив на ноги. Сльози болю навернулися їй на очі, проте вона не зронила ні звуку.
— Можливо, я більше ніколи в житті не побачу твого друга, мила Сью з ніжними грудками, але ж у мене є ти, чи не так? Так. І якщо Деаборн нам надокучатиме, я відіграюся на тобі. І дам Деаборнові знати про це. Навіть не сумнівайся.
Його посмішка зів’яла, і він несподівано штурхонув її, від чого вона знову мало не розтяглася на землі.
— А тепер залазь на коня і зроби це раніше, ніж я вирішу розмалювати твою пику ножем.
Сховавшись у траві, Шимі, тихо плачучи, з жахом спостерігав за всім, що відбувалося: як Сюзен плюнула в обличчя поганого мисливця за трунами і як той сильно вдарив її, мало не вбив. Цієї миті він ладен був вибігти зі сховку, проте щось (можливо, голос його друга Артура Гіта) підказало йому не робити цього, бо Сюзен він би не допоміг, а собі напевно підписав би смертний вирок.
Він дивився, як Сюзен сідала на коня. Один із чоловіків, не мисливець за трунами, а великий землевласник, якого Шимі час від часу бачив у «Раю для подорожніх», хотів підсадити її, але Сюзен відштовхнула його ногою. Почервонівши, чоловік відступив.
«Не сердь їх, Сюзен, — подумки благав Шимі. — О боги, не роби цього, вони знов тебе битимуть! Ох, біднесенька! У тебе кров з носа юшить!»
— Маєш останній шанс, — сказав їй Джонас. — Де вони і що збираються робити?
— Іди до дідька, — відповіла вона.
Вузька зміїна посмішка з’явилася на його вустах.
— Поки я туди дійду, ти вже будеш там. — Він повернувся до іншого мисливця: — Ти все обшукав?
— Що б там у них не було, вони забрали це з собою, — відповів рудий. — Єдине, що залишилося, — Деаборнова підстилка.
Залізаючи на свого коня, Джонас голосно зловтішно розреготався.
— Поїхали, — сказав він. — Покатаємося.
І вони рушили в глиб Поганої Трави. Вона зімкнулася за їхніми спинами, наче їх ніколи там і не було… от тільки Сюзен забрали з собою і Капризного теж. Великий землевласник, що їхав поряд із Сюзен, вів на поводі мула.
Упевнившись, що вони не повернуться, Шимі повільно побрів на відкриту місцину перед хатою, дорогою застібаючи ґудзик на штанях. Він звернув погляд спершу в бік, куди попрямували Роланд із друзями, а тоді у той, куди повезли Сюзен. Який шлях обрати?
Після хвилинних роздумів збагнув, що вибору немає. Трава була шорсткою і пружною. Стежка, якою поїхали Роланд, Алан і старий-добрий Артур Гіт (так Шимі називав його подумки), вже зникла. Але та, якою викрадачі повезли Сюзен, ще була прим’ята і чітко видніла. І, можливо, якби він пішов слідом за нею, то зміг би бодай щось для неї зробити. Хоч чимось допомогти.
Попервах Шимі йшов кроком, але потім, коли страх від того, що вони можуть повернути назад і впіймати його, помалу почав відпускати, перейшов на біг підтюпцем. Більшу частину того дня він провів, простуючи слідом.