Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Джонас був утішений. Його рука досі лежала на приємному горбочку кулі, й він відчував, як з кристала поволі перетікає в його тіло сила. «Рожева сила», — всміхаючись, подумав він.
— Їдьмо, хлопці. Я хочу дістатися цистерн у лісі на захід від Каньйону Петлі, перш ніж тутешній люд запалить своє святкове багаття.
Чорний Реїн візок мало не наїхав на Шимі, котрий причаївся у високій траві й намагався роздивитися, що діється на галявині. Щось бурмочучи й раз у раз викрикуючи прокльони, відьма промчала так близько повз нього, що він відчув кислий сморід її шкіри й немитого волосся. Якби вона глянула вниз, то неодмінно побачила б його і перетворила на пташку чи пухнастика-шалапута, а можливо, навіть комара.
Хлопець бачив, як Джонас передав Сюзен чоловікові в плащі, й поповз довкруж галявини. Він чув, як Джонас промовляв до чоловіків (багатьох із них Шимі знав особисто, і йому соромно було усвідомлювати, що так багато ковбоїв у Меджисі слухаються наказів тих поганих мисливців за трунами), але не звертав уваги на його слова. Коли вони посідали на коней, Шимі закляк на місці, перелякавшись, що вони поїдуть саме в той бік, де він переховувався. Проте вони обрали інший напрям — західний. Неначе помахом чарівної палички, галявина спорожніла… чи точніше було б сказати — знелюдніла. Капризного залишили напризволяще, і його повід волочився втоптаною травою. Капик провів поглядом вершників, один раз крикнув, наче посилав їх усіх до дідька, а потім повернувся і помітив Шимі, котрий спостерігав за ним з трави. Мул вітально стріпнув вухами і спробував вщипнути трохи трави. Але, скуштувавши, підвів голову і з докором закричав на Шимі по-віслючому, наче хотів сказати, що це хлопчик-наймит винен у тому, що трава погана.
Шимі задумливо дивився на Капризного, зважуючи, як легше пересуватися — верхи чи пішки. Так, авжеж… проте коли мул закричав удруге, Шимі передумав. Він міг виказати хлопця, невчасно попередивши про його наближення чоловіка, який кудись повіз Сюзен.
— Ти сам знайдеш дорогу додому, — сказав Шимі. — Прощавай, друже Капику. Колись та й побачимося.
Шимі знайшов стежку, якою поїхали Сюзен і Рейнолдз, та знову гайнув услід за ними.
— Вони знову наближаються, — сказав Алан за мить до того, як Роланд відчув це сам — короткий спалах у голові, схожий на рожеву блискавку. — Вся ватага.
Роланд присів навпочіпки перед Катбертом. Той подивився на нього, і в погляді не було ні сліду його улюблених жартів.
— Від тебе залежить дуже багато, — сказав Роланд, а потім постукав по рогатці. — І від цієї штукенції також.
— Я знаю.
— Скільки набоїв у твоєму арсеналі?
— Майже чотири сотні сталевих кульок. — Берт підніс догори полотняну торбинку, яка у мирний час правила його батькові за кисет для тютюну. — А в сідельній сумці купа феєрверків.
— Скільки там великих?
— Достатньо, Роланде, — відповів без тіні усмішки. Тепер, коли його очі не всміхалися, в них зяяла порожнеча душі ще одного вбивці. — Достатньо.
Роланд провів рукою по своїй накидці спереду, призвичаюючись до грубої фактури ниток. Подивився спершу на Катберта, потім на Алана, знову переконуючи себе в тому, що в них усе вийде, за умови, якщо вони зберігатимуть спокій і не думатимуть про те, що їх троє проти сорока чи п’ятдесяти.
— Адже ті, що біля Скелі Вішальників, почують стрілянину, коли вона почнеться? — спитав Алан.
Роланд кивнув.
— Вітер віє в їхній бік, тож вони обов’язково почують постріли.
— Тоді нам доведеться рухатися швидко.
— Поїдемо так швидко, як тільки зможемо. — Роланд згадав, як стояв між двома зеленими живоплотами поза Великою Залою, тримаючи на руці сокола Давида, і по спині йому стікав піт страху. «Напевно, ти сьогодні помреш», — сказав він тоді соколові. І не помилився. Втім, сам він вижив і пройшов випробування, і вийшов з нього коридором, що вів на схід, а не на захід. А сьогодні настала черга Катберта й Алана пройти випробування. Не в Ґілеаді, в традиційній місцині позаду Великої Зали, а тут, у Меджисі, на краю Поганої Трави, в пустелі й у каньйоні. Каньйоні Петлі.
— Переможи або помри, — сказав Алан, наче прочитавши стрільцеві думки. — До цього все зводиться.
— Так. Зрештою, у цьому суть життя. Як гадаєш, скільки їм потрібно часу, щоб дістатися сюди?
— Щонайменше година. Може, дві.
— Вони пильнуватимуть.
Алан кивнув.
— Думаю, так.
— Погано, — мовив Катберт.
— Джонас боїться засідки в траві, — сказав Роланд. — Може, вважає, що ми підпалимо її. Коли вони виберуться на відкриту місцевість, то вже не так стерегтимуться.