Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Їдь, — звелів Джонас Клаєві Рейнолдзу. — Відвези наше сонечко до Корал. Якщо раптом схочеш побавитися з нею в дорозі, то ні в чому собі не відмовляй. — Кажучи це, він скоса зиркнув на Сюзен, щоб пересвідчитися, що його слова мали належний ефект. Проте був розчарований. Вона заціпеніло дивилася поперед себе й не реагувала, так, ніби останній стусан Ренфру пошкодив їй мізки, принаймні, на короткий час. — А коли досхочу натішишся, обов’язково передай її Корал.

— Неодмінно. Переказати щось сей Торін?

— Скажи, хай потримає цю дівку десь у надійному місці, поки хтось не передасть їй моїх подальших розпоряджень.

А ще… можеш залишитися з нею. Тобто з Корал. Про цю нам тепер нема чого хвилюватися, а от Корал… Ти маєш супроводжувати її до Рітці. Слугувати їй ескортом.

Рейнолдз кивнув. Справи йшли в гору. Він поїде до Будинку-на-набережній і там побавиться з дівчинкою. Але дорогою — ні. Рейнолдз не хотів робити це під страхітливим Місяцем-Демоном, від якого було видно, як удень.

— Вперед. Рушайте.

Рейнолдз повіз її через галявину. Вхід у Погану Траву він обрав подалі від того місця, де зникла Рея. Сюзен їхала мовчки, нерухомим поглядом прикипівши до зв’язаних зап’ясть.

Джонас повернувся обличчям до свого загону.

— Троє жевжиків з Внутрішнього світу врятувалися з в’язниці за допомогою цієї малої сучки, — сказав він, показуючи на спину Сюзен, за якою ще не встигла зімкнутися висока трава.

Серед чоловіків пройшов тихий гомін. Про те, що «Вілл Деаборн» та його друзі вже на волі, вони знали, але те, що допомогла їм у цьому сей Дельґадо, виявилося новиною… і, можливо, на краще, що тієї миті Рейнолдз саме заводив її в Погану Траву й вона зникла з-перед їхніх очей.

— Але це пусте! — закричав Джонас, і їхні голови знову повернулися до нього. Крадькома він простягнув руку і погладив опуклість на дні мішка на шворці. Лише один доторк до кристала — і він відчув, що йому до снаги здійснити будь-який подвиг, навіть із зав’язаними за спиною руками.

— Не зважайте ні на неї, ні на них! — Він переводив погляд з Ленґіла на Кройдона і з Кройдона — на Брайана Гукі й Роя Діпейпа. — Нас майже сорок, а невдовзі ми приєднаємося до іншого загону, чисельністю сто п’ятдесят вояків. А хлопців лише троє, і їм навіть шістнадцяти років ще нема. Ви боїтеся трьох підлітків?

— Ні! — хором закричали чоловіки.

— Якщо ми надибаємо їх, діти мої, що ми з ними зробимо?

— ВБ’ЄМО! — Крик був такий гучний, що наполохав вороння, і воно знялося в ранкове небо, каркаючи від невдоволення, та полетіло шукати собі тихішої місцини.