Крига. Частини ІII–ІV

Однак через кілька днів із подивом зауважилося, що тепер інший родич є предметом його неприязні, а лихому він виявляє симпатію.

Замороженою правдою, отож, залишалося те, що Тіґрія супроводили кузен добрий і кузен лихий: однак ця функція шаманських симпатій і антипатій оперувала вже зі змінними параметрами.

— Вони добрі, епх, добрі погани, — сапав Чечеркевич. — Брудні й смердючі, але чесні. Не те, що кляті якути. Оті — то самі хитрі злодії, нахабні окозамилювачі. Та й які падлючі за натурою: уявіть собі, син батька живцем у землю закопує, таке в них у старости прощання з родителем. Кгр! Що нібито немає смерти, в землі лише…

— Тримайте цю палицю.

— А дудлять инородцы все, але якути — то п’яниці зроду, зустрінеш тверезого, пиши в газету. Й коли…

— Тримайте!

Але Чечеркевич мусив раптом обов’язково почухатися під шапкою, тож палиця, яка підпирала сани на льоду, вирвалася йому з однієї руки, й увесь тягар полетів униз схилом. Кинулося з ломакою під полоззя. — Czuok, czuok! — кричали ззаду на північних оленів кузени Тіґрія. Із саней випав недов’язаний клунок, покотився у долину, десять, двадцять, тридцять аршинов, набирає розгону…

— Наздоганяйте його тепер! — гаркнулося на Чечеркевичa.

Пілсудчик стояв і чухав тім’я.

Чечеркевич був чоловік розклеєний, тобто все в ньому кріпилося на слині й мотузочці, ледве-ледве, і з пияцьким подмухом: як крок, то танцювальний, майже епілептичний; як рух головою, то мало йому та голова не відвалиться; як діяння якесь дещо складніше, то вже із такою нескінченною, надмірною кількістю жестів, що глядач легко губився у тому розперезаному хаосі й втрачав розуміння, що насправді Чечеркевич робить, і чи є найменший сенс у його роботі. Навіть спочиваючи, його пальці постійно підстрибували, повіки кліпали, коліна тремтіли, міміка булькала на поверхні фізіономії секундними виверженнями незрозумілих гримас. У цьому він був дуже схожий на Івана Пєтрухова, тобто на спогад про Івана Пєтрухова з губернаторського балу. Навіть схожий потьмітний ореол його оточував: м’який, подібний до медузи.

Малося певну підозру, яку годі було перевірити. Так само, як існують люди з високою теслектричною структурною сталою, вибрики понад норму людської ємности Істини й Омани (батько й інші абааси), так само, згідно з усіма законами статистики, мусили існувати схожі phénomènes de la nature, уроджені на іншому кінці алетеїчної шкали. Не живі загадки покрою панни Муклянович — а справжні діти Літа, люди, які ніколи цілковито не замерзають у цій формі характеру, про них ніколи не можна вести мову у вимірі двовалентної логіки, що вони такі або сякі. Значит, ви з усією певністю скажете сáме це: що розсмикані, неконкретні, що розклеєні.

Яка їхня особливість у світі? Чи справді вони так пасують до ентропії, до випадковости? Чечеркевич нічим особливим, здавалося, не вирізнявся. Перекинулося з ним кількома фразами на постої й уранці (позаяк увечері, в наметах, усі були вже такі змучені, що засинали враз, ледве щось теплого ковтнувши). А можливо, однак, у цьому вся справа — бо яка протилежність винятковости, незвичности? Чечеркевич, Чечеркевич, докір сумління і рубець пам’яті. Як на нього тепер дивитися… чи не так лютовці дивилися на графа Ґ’єро-Саського в Транссибірському експресі? Тут це, либонь, помітно виразно, бо в контрасті. А те, що в Краї Лютих нарешті замерзлося, — що з того? Ще до випадку із лютим набулося твердого переконання, що аж ніяк не народилося алетеїчною протилежністю Пєтрухова; що на отих графіках Тесли міститься ближче сáме до Чечеркевичів, ніж до Ізмаеля. Отака структурна стала Бенедикта Ґерославського. В Чорній Оазі чекає неминуча смерть, не потрібно їхати до Оази…