І будуть люди

— Може, хоч нужники чистити? — всміхається гірко Федько.

— Можна й нужники. Зараз ця робота якраз по тобі: нерви підлікував би, чистим повітрям подихав… Та й часу вдосталь було б над своєю поведінкою подумати… Тільки мені тебе, чорта, жалко: завоняєшся ж так, що потім на жодну іншу роботу не пустять. Тож слухай сюди. Є у мене у одному райцентрі вірний товариш. По фронту. Працює там головою райвику. Заскочиш у Хоролівку, а звідти мотай прямо до нього. Побудеш поки що начальником пожежної дружини. То як: згода?

— А куди ж мені ще діватися? — погоджується нерадісно Федько.

— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.

— Та знаю.

— От і добре! — повеселішав Денисович. — А тепер давай обідати… Василівно!

— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.

— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»

Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня.

Денисович проводжав до воріт:

— Ну, бувай!

— Спасибі за все… — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі. І, аби приховати од начальника оті непрошені сльози, що обпекли йому очі, огрів нагаєм жеребця, галопом пустив впродовж вулиці,— тільки зацокотіли підкови та завищала на смерть перелякана собака, що перебігала саме дорогу, а потім довго гавкала услід, нудно й образливо.

Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:

— Забери жеребця!

Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку. Федько ж поплескав коня по оксамитовій шиї, визвірився на міліціонера:

— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..

Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.

І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.

Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.

— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів. — Ну, чого б це я рюмсав? Що мене: вбили чи в тюрму посадили?

— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.

— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.

— А що з мамою? — стривожився Федько.

— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.

— В себе лежать?

— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.

Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.

В кімнаті висів напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.