І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Володька своїм червоним весіллям наче розв’язав тугенького вузлика та й натрусив із веселого мішка повне село старостів. Снували вони од хати до хати, полювали полохливих куниць, поверталися потім із рушниками через плече: гордо йшли вулицями — ось подивіться, які ми мисливці! А траплялося й так, що чесали городами, та й то пригинаючись та оглядаючись, щоб ніхто не угледів: піднесла ж бо клята дівка замість рушника гарбуза, та такого, що де він тільки і виріс — хоч коти поперед себе! Але таких невдах було менше, бо теперечки настали зовсім інші часи.
Колись було як? Кликали тато і мати свого молодого «болярина», кликали та й наказували:
— Надумались ми оце, сину, тебе женити. Годі тобі вже по досвітках підошви протирати, та й матері треба поміч у хату. То засилай, сину, старостів до Охріменкової Векли. Дівка вона роботяща, здорова, ще й добрий посаг за нею дають.
Накажуть отак — і не здумай пручатися! А у Векли, може, інший давно вже на серці. То й цупить додому нещасний «болярин» отакенного гарбуза:
— Нате, тату і мамо, вам од Векли гостинця. Беріть, ріжте, печіть, варіть — їжте та й мене разом із оцим гарбузом доїдайте… Бо наївся я сорому по самісінькі вуха!
Теперечки не те. Не ті повелися парубки та дівчата, дочки й сини. Не ждуть татового-маминого благословення — самі вирушають на оте полювання. І так наполюються по темних закутках, попід вербами та повітками, що куниця вже й не подума втікати од статечних мисливців: сама голосить за ними та хапа поскоріш рушника пов’язати, щоб не роздумали та не втекли.
Були й червоні весілля, отакі, як у Володьки та Марусини, а здебільшого виходили заміж та одружувалися по-старому, по-дідівському. Засилали старостів. Ходили на оглядини. Вінчалися у церкві, де молодому і молодій клали на голови позолочені вінця, як цареві й цариці, де подружки одна поперед одної поривалися нести над головою молодої вінець, бо яка не пронесе хоч раз у житті — на тому світі, по смерті, чортам хвости носитиме! Поверталися додому в заквітчаних поїздах, влітали у розпанахані навстіж ворота, у широкі двори веселими, нестримними ордами. Вигуки, музика, регіт, пісні, і вже сват із свахою, невідомо од чого й п’яні, танцюють попереду молодих од воза до хати: відчиняйте господарю, бо висадимо, випремо разом з одвірками й двері!
І-ех! Пити так пити, гулять так гулять!
Бийте у бубна, музики, щоб і мертвий схопивсь із домовини! Рвіть, закаблуки, долівку, щоб аж стіни двигтіли!
Ось так!.. Ось так!.. Ось такечки-так!..
Танцювало, гуляло село, як перед погибеллю.
II
Над Федьковою ясною голівонькою збиралися хмари.
І не солодка горілонька, не чужі молодички були тому причиною.
Коли б, наприклад, взяли за ребра Світличного, що він іноді зазирає до чарки, що іноді як дихне — таким густим ароматом повіє од нього, таким неймовірним букетом, що найзатятіші п’яниці роздувають враз сизі носи та принюхуються, ковтаючи слину… коли б за оце почали молотити Федька, тоді було б зрозуміло. Хоч якщо розібратися, то й тут не було за що особливо карати.
Пив горілку? Пив. Тільки ж умів і заїдати!
Бо ніхто ще не бачив, щоб він десь спіткнувся або похитнувся. Вип’є хоч пляшку — по нитці пройде, злетить у сідло — вросте й не схитнеться, і хіба тільки по очах можна помітити, що він роздушив чергового «цуцика». Але мало знаходилося сміливців заглядати Світличному в очі!
А щоб не так несло горілкою, коли траплялась оказія випити, споживав Федько в неймовірній кількості часник: овоч, цілком лояльний до його посади і не шкідливий для здоров’я.
— Бактерії убива… Кха… кха… — пояснював Світличний підлеглим, дістаючи із кишені повну пригорщу часникових дольок. — Вгощайтеся та будьте здорові!
І майже вся королівська міліція з легкої Федькової руки пропахкотіла часником.
Коли б закинули Світличному, що він не байдужий до жіночої половини роду людського, що не одна красуня королівська потай од чоловіка зітхає за гарячою рукою і не менш гарячими вустами начміла, зітхає, прасуючи пом’яту спідницю… Що не одна, обіймаючи законного мужа, забувшись, називає його Федюнею, Федьком, хоч того зроду-віку звали Миколою чи Василем: і то її щастя, що в такі хвилини чоловік глухіший од чобота!.. Що не одна дівчина, палаючи тугими щоками, згадувала посеред ночі промовисті очі начальника, такі палкі та промовисті, що їй і досі туманиться у голові та верзеться таке, що потім ходить вона, немов п’яна, і не бачить нічого ошалілими вже своїми очима…