І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
З головою виконкому райради — низеньким кремезним чоловіком — Світличний швидко знайшов спільну мову: всю громадянську голова пройшов із Будьонним.
Про те свідчили нев’янучі кавалерійські вусища на круглому, як кавун, обличчі, широкий шрам від шляхетського палаша вподовж лоба і гаряча, що й до могили не охолоне, любов до коней. Тому голова і не їздив ніколи фордиком, а тримав рисака і, коли дізнався, що Світличний теж воював у Будьонного, не витримав — повів гостя у стайню похвастати конем.
Кінь і справді був породистий — чистокровний дончак.
— А ти на груди, на груди поглянь! — вихвалявся голова, не одриваючи закоханих очей од рисака. — А бабки… Помацай-но бабки!..
В Федька й без цього горіли вже очі, він усе гладив долонею по гарячій нервовій шкірі:
— Отакого б коника мати!
Голова, натішившись конем, повів нарешті Світличного до свого кабінету.
— Знаю, все знаю, — зупинив Федька, коли той почав розповідати, що спонукало його шукати роботу. — Ти лучче от що скажи: пожежі гасив коли-небудь?
— Ні, тільки підпалював, — щиро зізнався Федько.
— То й гасити навчишся! — зробив категоричний висновок голова. — Раз у конях розбираєшся, то не можеш бути поганим пожежником! В пожежному ділі що головне? Коні щоб справні були! А наш тюхтій довів їх до того, що падати стали. Вже, було, й догорить, а вони все не їдуть… Всю команду, паразит, розпустив! Давай бери їх, сучих синів, у руки! — напучував Світличного голова. — Ну, я не прощаюся: ночуватимеш у мене. Поки квартирю підберемо…
Ще здалеку побачив Федько високу каланчу і чим ближче підходив до неї, тим більше наростало у ньому таке відчуття, що там чогось не вистачає. Врешті зрозумів: пожежника. Каланча стояла посеред порожнього двору: ніде ні душі. Праворуч розмістився просторий сарай з величезними двостулковими дверима, за сараєм — конюшня, а ліворуч — невеликий приземистий будинок з облупленими, давно не мазаними стінами. Федько пройшов у відчинені навстіж ворота, які навряд чи коли й зачинялися, попрямував до будинку.
В просторій кімнаті було аж сизо од тютюнового диму. На підлозі валялися пріла солома, шмаття брудного паперу, якесь ганчір’я, а за столом при вікні сиділо четверо здорованів і засмальцьованими картами різались у підкидного. Вони так і завмерли, побачивши незнайомого у шкуратянці, в хромових блискучих чоботях. Світличний же підійшов до столу, простягнув руку до рудого, як вогонь, парубійка, що тасував саме карти, замість привітатися коротко наказав:
— Ану, здай і мені!
— А хто ви такі будете?
— Здавай, здавай, потім скажу!
Виграв. Здали вдруге — знову залишив рудого у дурнях. Потім зібрав карти, подер і викинув у помийницю.
— Отак! Не вмієте грати, нічого й братися! — І, знову підсівши до столу: — Як же ви, хлопці, до життя такого дійшли? Брудно, запущено, добрий хазяїн і свиню посоромився б отут тримати!
— Ми не свині,— образився один із пожежників. А другий знову спитав:
— А хто ви такі будете?
— Буду я вашим начальником, — відповів Світличний. І вже іншим, категоричним тоном: — Ану зберіть мені всю команду! Та щоб одна нога там, а друга — тут! Даю п’ятнадцять хвилин.
Не п’ятнадцять хвилин — більше двох годин прождав Федько, поки зібралися всі дванадцять пожежників. То шукали Миколу, то не було Василя і Микити; навіть удома не знали, куди вони повіялись.
— А як десь загориться? — допитувався сердито Світличний, коли всі нарешті зібралися.
Ті винувато мовчали.
Світличний походив, походив, потім наказав:
— Надіти форму!
Пожежники сипонули до сарая. Вискакували звідти в касках, в брезентових робах, на ходу підперезувалися широченними ременями з мідними пряжками. Знову вишикувались, їли очима начальство.
Федько зняв у крайнього з голови шолом, гидливо потикав пальцем у потьмянілу, обкидану зеленню мідь:
— А це що?
— Шолом.
— Шолом? Нужники такими шоломами чистити, а ви на голови їх одягаєте! До завтрього надраїти, щоб горіло! І пряжки, і гудзики… Зрозуміло?