І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Зрозуміло, товаришу начальник! — дружно закричали пожежники.
Потім Світличний оглядав пожежний інвентар. І тут було все запущено, мало що не павутинням посновано.
— Хіба вам пожежі гасити? — лютував Федько. — Вам собак дохлих возити! Та що ви на мене дивитесь? Ви на себе погляньте! На себе!.. Яким повинен бути пожежник? Пожежник як пройде по вулиці, то в усіх дівчат жижки затрусяться. А ви на кого схожі?
Остаточно вивели з себе Світличного коні пожежної дружини. Коростяві, вкриті збитою вовною мерини з обвислими животами сприймали Федькові гнівні епітети з покорою, притаманною глибокій старості.
— Орли! Змії!.. — знущався із одрів Світличний. — На ланцюгах, певне, виводите?
— Ми тут не винні,— хтось понуро із гурту.
— Скільки разів просили у голови, щоб дав людських коней — не дає…
— Ну добре, — урвав нарікання Світличний. — Коней я сам дістану. А решту… — повів він довкола рукою. — Поки все оце не блищатиме, не буде начищене, полагоджене, прибране, ніхто із вас не піде додому. Хоч десять діб будете поратись — не відпущу!
— Та ми що ж… Хіба ж ми самі не бачимо? Ми й самі були б раді, дак начальство… — загомоніли пожежники.
— Отже, домовились?
— Та чого ж, домовились!
І на тихому, сонному досі дворі пожежників закипіла робота. Розбиралися, змазувалися поіржавілі насоси, на розсохлі бочки набивалися нові обручі, мінялися колеса, а самі виїзди покривалися червоною фарбою. Зійшлися жінки пожежників, прибрали у хаті, вибілили усередині й зовні. За тиждень невпізнанно змінилася пожежня. Двір старанно підметений, будинок побілений, у великому сараї аж горять начищені насоси, радують свіжою фарбою два справні виїзди. Пожежники ходять по-військовому підтягнені, чітко повторюють команди, а на каланчі сюди-туди походжає вартовий у сяючому шоломі.
Отоді й запросив голову райвиконкому Світличний. Привів, показав усе господарство, і голова, оглядаючи пожежний інвентар, тільки прицмокував та все хвалив:
— Молодці! Ну й молодці!
Коней Федько приберіг на закуску. Завів у стайню, показав:
— Бачите, які смертники?
— А що, коні як коні,— відразу ж зрозумів, куди гне Світличний. — Чим вони тобі не подобаються? Добрі, їй-богу, добрі коні! — хвалив, аж сам червоніючи од власної брехні, голова.
— Добрі! — так і фиркнув Федько. — Ану, хлопці, виведіть оцих крайніх та впряжіть у бричку: Миколу Пилиповича на службу одвезти!
— Та що ти? Не треба!.. — аж позадкував голова. — Я вже своїм як-небудь доїду.
— Нічого, ми вашого рисака позаду на поводу пустимо. Хлопці, кому я сказав!
Хлопці метнулися виводити конят, а перед очима голови — ганебна, нестерпна для кавалерійського серця картина: впряжені в бричку одри, він на бричці, а позаду — його гордий рисак.
— Ну, гаразд. Кажи, чого тобі треба…
— Хлопці, заводьте коней назад! — скомандував Федько і, обійнявши ніжно Миколу Пилиповича за плечі, повів геть із стайні.
— Всього четверо, Миколо Пилиповичу.
— Четверо? Кого?
— Коників. Отаких: на чотирьох ніжках, з гривами, із хвостами. І щоб не були при смерті.
— Та де ж я тобі їх візьму?
— А глитаїв розкуркулюєте?
— Ну, розкуркулюємо…
— А після них коні лишаються? От і дайте розпорядження… Ви тільки напишіть, а ми вже самі дістанемо.
— Ну, добре, ну, де вас подінеш. Приходь завтра — напишу. — І повеселілий, вже з рисака прощався із Федором: — А ти, я бачу, той!.. Іч який: у гості покликав!
Та Федькова радість була передчасною. Другого дня зустрів його Микола Пилипович, ховаючи очі:
— Ти от що… завтра зайди… Знаєш: не встиг іще вияснити.
Заходив Світличний і завтра, й позавтра; просив, вимагав, бив кулаком себе в груди, доводячи, що без коней — гріш їм ціна, що як де загориться, то вони доберуться хіба що охололий попіл розгрібати.
— Та відстань ти із своїми кіньми! — врешті не витримав Микола Пилипович. — Тобі одні коні у голові, а на мені весь район лежить! Пождеш — не помреш: в тебе ж поки що не горить.
— Ах, так! — скипів Федько. Вискочив із кабінету, мало не збив із ніг якогось канцеляриста, що ніс гору паперів. — Ну, гаразд!..
Цілісінький день ходив хмара хмарою: пожежники боялись і підступитись до нього. Придрався до одного, що не так підперезаний, — вліпив наряд поза чергою. Накинувся на іншого, чого кімната не метена, — теж наряд навісив на шию. Добився, що всі поховались, як миші, — лютував уже наодинці.
Врешті щось надумався, враз одійшов. Пирснув, покликав рудого пожежника:
— Панченко!
— Я! — обізвався той із-за стайні.