І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Іди сюди, чого заховався.
Довго щось йому розтлумачував, і на шельмуватому обличчі рудого розквітав усміх. Ну й ну! Оце так придумав товариш начальник!
— Зробиш?
— Зроблю! Як не зробити!
— Тільки дивись, щоб усе шито-крито. Узнають — не одкрутимось од в’язниці!
Зібрав пожежників, розказав, як і що кожному робити.
— Зробимо, хлопці,— будемо з кіньми, — закінчив Світличний — А не зробимо — довіку на оцих смертниках повзатимемо!
Серед ночі забемкав сполохано дзвін. Поплив понад сонним містечком, докотився аж до будинку голови.
Нарешті!
Федько, що й досі очей не зімкнув, схопився: куртку на плечі та на половину господаря.
— Миколо Пилиповичу, тривога!
Могутнє хропіння урвалося, кругла голова підвелася од подушки.
— Що?.. Га?..
— Горимо, Миколо Пилиповичу! — закричав Федько, і наче на ствердження його слів у хаті застрибав, заметався по підлозі і стінах кривавий відблиск.
Миколу Пилиповича як вітром здуло із постелі. Скакав на одній нозі, матюкався, бо друга ніяк не пролазила в холошу, хоч цупив її, аж матерія тріщала, поки Федько застеріг:
— Та то ж ви сорочку вхопили!
— Ач-чорт!..
Пожбурив сорочку, хапав усе, що під руки підвернеться, — шукав штани, які кудись поділися. Гримав на дружину:
— Чого ревеш?! Одягайся!
І вже на Світличного:
— Біжи! Гаси!..
Федько вийшов із хати, став на порозі. Ясно і весело горів невеликий сарайчик, що примостився в глибині двору. Чутно було, як тріщала солома та від каланчі долітав невпинний тривожний дзвін: бем, бем, бем! У сусідніх дворах уже грюкали двері, долітали стривожені голоси, загавкали перші собаки.
З відром у руках вискочив Микола Пилипович. За ним із вузлом на плечах — дружина. Повів безтямними очима на Федора, запитав:
— Що горить?
Федько поступився, аби краще було видно, і в очах Миколи Пилиповича застрибали вогняні зайчики.
— Чого ж ти, іроде, стоїш?! — напустився він на Світличного. — Біжи за відром!
Скочив із ганку, швидко побіг до сарайчика, проливаючи воду, хлюпонув щосили з відра. У відповідь вогнище бухнуло іскрами, обсипало його з ніг до голови, і Микола Пилипович застрибав, матюкаючись та витрушуючи щось з-під сорочки.
Світличний виніс із сіней ще одне відро, непоспіхом пішов до колодязя.
— Все одно не поможе, — сказав він голові, що засапаним паровозом припер по воду. — Це що чайною ложкою в печі гасити… Щастя наше, що сарай не біля хати та вітру нема, а то враз загорілося б…
Микола Пилипович пожбурив відро, люто закричав на Федька:
— Пожежник, так твою перетак! Де твоя команда?
— А ви що, не чуєте? — кивнув Федько в бік безперервного дзвону. — І команда приїде… як коні дотягнуть…
Збігалися люди. З відрами, сокирами, вилами. До охопленого полум’ям сарайчика вже годі було й підступитись, тому полізли на хату: поливали на всяк випадок водою дах. Микола Пилипович уже не бігав: стояв, широко розставивши ноги, дивився, як вогонь пожирає будову.
Вже як провалилася покрівля і попадали стіни, у двір убігла пожежна дружина. Саме убігла, а не в’їхала, бо замість коней, впрягшись у голоблі, котили виїзд пожежники.
— А де коні? — кинувся до них Федір.
Рудий Панченко, кинувши дишло, голосно, щоб почули усі, а насамперед — голова, відповів:
— Коні не довезли: на півдорозі попадали, товаришу начальник!
— Ага, — кинув красномовний погляд на Миколу Пилиповича Світличний.
Той тільки крекнув. Вже мовчав, не зронив ні слова, дивився, наче сторонній, як командує своїми бійцями Світличний. Тільки по тому, коли розтягли обгорілі стіни та залили їх водою, коли з безсилим сичанням погас вогонь, коли пожежники покотили свій виїзд із двору і розійшлися люди, Микола Пилипович сказав перед тим, як лягти досипати:
— Ти от що… Нагадаєш завтра — напишу тобі бомагу на коні. Воно і справді той… Чого зуби скалиш?
— Я не скалю, Миколо Пилиповичу.
— Тож-то, що Миколо Пилиповичу… Дуже ви вже розумні всі стали… грамотні… Управи на вас не знайдеш…
— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.
— Іди вже спати… пожежний начальник…
Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.
Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову. Стрівши увечері Федька, допитувався: