Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Рішуче цей хлопчик, „театральний хлопчик“, витворений перегорнути лад моєї душі. Це цікаво – почувати остільки гнучку душу в своїх руках! Я відчуваю себе скульптором, що тонкими рухами мне м’яку глину, примушуючи лягати її в бажану форму. Він полюбив мене зразу й полюбив якось по-собачому, він ладен лизати порох з моїх ніг і шукати мого сліду, де б я не пройшов.
Кожне слово моє він леліє, як святощі й вірить, як богові. Чи кажу йому правду? Чи не роблю злочину, брешучи?
Та, зрештою, чи є якийсь критерій між правдою та брехнею? Усе, в що віриш, до чого стремиш, – є правда!
Допіру він слухав так мої думки про надлюдську довершеність, що, здавалося, робився прозорий, а я з хижацьким задоволенням глибше й глибше впинав свої пазурі…
Його душу я полюбив, як первісну дівочість…
18-го лютого.
Дивився в припорошене свічадо…
Щоб не забути дня – горобці скаженіють! Вітер горою літає, свистить голими березами. Сніг посірішав та якось осівся, неначе драну ковдру на сонце викинула вбога господиня.
А в небі золоті, гнучкі, широкі граблі. Згрібають білий дим, неначе в сіножать…
То день такий. Прийшов Юрко з баранчиками вербочок і пхикав: – Хочу, каже, боротися… Дитина! А я: – З собою, кажу, борися! Послухався – зробився серйозний та тихий.
Пішов, полишивши вербочки. Ось вони – пахнуть на столі…
Дивився в свічадо. Воно крізь порох та скло відбило нараз цілі покоління, цілі віки.
Мені нагадалося; батько мій був п’яниця та дрібний урядовець у акцизі, дід мій був теж п’яниця, але не урядовець, а швець. Прадід – не знаю. Можливо, за сторожа на кладовищі.
Протягли свої кістки через людський день, думали, що страждали… Думали, що любили. О, це вже певно, бо якби не „любили“, то й мене б не було. Не було б мене, що дошукується таїни та природи в цих побитих склянках та припорошених дзбаночках.
Дивлюся в свічадо – крізь порох у ньому віки, крізь сивину – моє обличчя…
Дивився в свічадо, коли нараз рипнули двері. На порозі тупочеться в крайнім збентеженні Калістрат Калістратович.
Питаю: – Що сталося?
Мовчить та червоною хусткою спітнілі руки витирає. І вже коли переконав його, що все, в порівнянні з безмежністю єрунда, він скривив обличчя, набрався духу й сповістив:
– Ваша, Миколо… жабка, Степановичу, подохла…
Я засміявся. Він розсердився й швидко утік, а мені соромно зробилось. Він годував цілу зиму цю жабу й робив це для мене.
Та хіба, справді, смерть жаби не є подія, хоч би й у космічному масштабі!
Дивлюся в свічадо й кажу:
– Товаришу лікарю, запевняю, що я цілком здорова людина…
Калістратович приніс чай із сахарином та сухарем і пішов мовчки, а я хочу ще про Юрка.
Він – це моє свічадо припорошене. Моя душа відбивається в його душі, мов тіло подвоюється на дві волі. Фізично відчуваю його пориви та бажання. Душу його беру на пінцет, розглядаю в мікроскоп і бачу свої очи, немов у маленькій кулі живого срібла.
Дзвонять… Калістратович за стіною щось мимрить, певно, черевика шукає… Знаю – то Чапська. Юрко в неї закохався.
19-го лютого.
Юрко на неї молиться, а вона зі мною живе. Вона мені гидка – самиця жагуча й хижа!
Коли Юрко прийшов, кажу йому: – Іди від мене, я гидкий. Я не вартий тебе!
Він чути не хоче. Він, здається, у пекло за мною піде.
Підемо й у пекло!
3-го березня.
Сьогодні мені снилося:
Кам’яниста дорога з гори збігає жовта й цупка. Навколо дерева з достиглими овочами, важкими й м’ясистими. Падають яблука на камінь, і камінь немовби стогне. Немовби з-під кожного каменя скиглить жива істота, немов ворушиться каміння…
Коли доказав до цього місця Юркові, він мовив:
– Постій, постій! – схопився, забігав по хаті, вимахуючи руками та втираючи чоло, далі спинився й казав: – Потім з того цупкого й жовтого полилися ручаєм сльози, з каменя, й обливали мені ноги, був босий. Так. Далі…
– Мовчи, – кажу, – звідки ти можеш знати?
– Це бачив я, – каже.
– Далі не треба!
Він дивився порожніми очима на мене. Раптом знесилено сів на стілець, затулив лице руками й мовчав…
11-го квітня.
…Узяв з вікна свою рожеву мушлю й притулив до гарячого вуха. Холодок пробіг тілом. Люблю слухати її шуми полонені. Це шумує самотня душа, полонена в її лабіринтах, і такого говорить!