Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Він, докуривши цигарку, від неї запалив другу. Галя повернулась на канапу і в куточку знову хустиною зап’ялася.
– Мені здається, я йшов довгим-довгим шляхом, де обіруч спали посохлі та покалічені верби. І поля навколо були – посохлі, мертві. Обрії – без дощу, дерева похилі, небо жагуче, земля спрагла. Довго йшов я, – падав, підводився… знову падав і знову підводився…
На хвилинку замовчав, затягся димом, і почав далі:
– Я почуваю, Галю, що кажу єрунду, але я так, іменно так відчуваю! Коли побачив я вас тоді під театром у жовтім колі ліхтаревого відблиску, мені здалося, що я вже пройшов той шлях, що я можу спочити… Вам, може, дивно чи смішно, але ваш образ, вашу душу, не знаючи й не бачучи вас ніколи, я несу через ціле життя, через цілу оту посохлу дорогу… Скажіть, що ви не вірите мені, проженіть мене геть від себе, але це не відмінить нічого, бо я вас, Галю, люблю…
У хаті зробилось напружено тихо й чути було, як відбиває миті старий кутуватий годинник.
Галя кашлянула несміливо й тихо, подивилась кудись у вікно й тихо-тихо промовила:
– Не треба цього, Юро! Не треба робить когось нещасним…
– Кого? – перебив він.
– Нікого…
Кутуватий годинник знову чітко-чітко відбивав миті…
Довго мовчали.
Далі Юра встав, одягся й, підійшовши до канапи, сказав:
– Простіть мене, Галю. Бувайте!
Вона мовчки стиснула йому руку. Коли він зачиняв двері, Галя сказала:
– Заходьте.
Гарячою щокою лягла на холодну ручку канапи й слала тихий погляд повз лямпу на столі в мутні шибки вікна, що на них цілунками липло патлате кульбабине насіння.
III
Усе, що скаже Модест
Ранок був сірий.
Коли Юра прокинувся в своїй вузенькій і високій, мов тюремна камера, кімнаті, він не зразу пригадав, де він. Невиразні хворобливі сни притупили думки і все звертали до якихось моментів, що їх позбутися було надкрай важко.
Нашвидку одягнувшись, Юра виліз у вікно й поспішним кроком рушив до міста.
У ранковім тумані дзвінко відбивали по цеглі його кроки. На міськім годиннику пробила сьома. У місті було порожньо й заспано. Зупинившись біля маленького рудого будинку, він подзвонив.
Десь за дверима, неначе злякавшись несподіванки, зірвався й надміру голосно розплакався припорошений дзвоник. Юра схопився за ручку, немов хочучи заспокоїти зірваний звук. Далі нервово ходив до воріт і назад до дверей.
Боляче довго тяглася хвилина. Старечий голос за дверима хрипів:
– Хто це?
– Пробачте, Микола Степанович ще спить?
– Товариш Микола ще вчора вдень поїхав до Києва.
– Але ж… – хотів заперечити Юра та передумав, – він мені нічого не переказував?
– Може ви, товариш Гілецький?
– Так, так…
– То панич, то пак товариш Микола вам листа зоставив. Ось я зараз.
Знову чекання. Серце стукає під свиткою, неначе з ребер вирватись хоче.
Біля дверей розчинилося вікно й стареча рука з-за фіранки простягла білого конверта. Юра вирвав його й тремтячими руками намагався розірвати дебелий папір. Зрештою це вдалося. М’ятий папірець було недбало складено. На папері стояло: «Юрко, прости, що не побачив на прощання, їду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.».
Це й усе. Що спільного між Модестом та Миколою може бути? У що він, Юра, мусить вірити?
Дебела жінка, що гнала кудись корову, спинилась проти нього і з цікавим спочуттям розглядала його.
Юра опам’ятався. Посміхнувшись, тихо пішов назад до театрального парку.
По дорозі він знову й знову перечитував таємного папірця, й перед ним повставала з хворобливою яскравістю вся чудернацька постать Миколи та його глибокі блакитні очи.
Модест зустрів Юру біля паркового водограю. Підійшов до нього і якось надміру сильно стиснув його руку.
– Мені треба вам, Юро, дещо сказати.
Юра впився очима в пухке й червоне обличчя Модеста.
– Микола Степанович казав вам?
Юра, потакуючи, хитнув головою.
– Ну, от… – здавалось, Модест кепкує й умисне розтягає своїм пропитим басом те, чого з такою нетерплячкою чекає схвильований Юра.
– Ну?
– Та я не знаю, чи слухатиметесь ви?
– Ви глузуєте? – не стерпів Юра.
– Ха-ха-ха, – розкотився демонським реготом Модест, – чого б, любчику, я мав глузувати? Ну, ха-ха, – не ображайтеся. Ха-ха-ха!
Юра одвернувся й шукав гарячим зором відпочинку десь далеко в туманнім Заріччі.