Невідоме Розстріляне Відродження

II

Метелики та гусінь

– До чого ведеться, до чого воно ведеться? – червонів та нервувався Юра. – Ваша Наросвіта ігнорує український театр, газета виходить російською мовою, місцева влада складається з чужих людей! То де, питаю вас, де здобутки цієї волі, за яку тисячі головами полягли, до якої тяглися віками в ланцюгах та покорі?

Тихий та ласкавий на самоті, Гаюн на людях робився завзятий та дикий. Він бігав по хаті, розмахуючи довгими та незграбними руками, час від часу енергійним рухом одкидав чорні пасма, що лізли в очи, червонів і вигукував:

– То де тих людей набрати, щоб їм не чужі були наші українські театри, коли наші патріоти полякалися грому боротьби й поховалися в свої широченні штани або бабам під плахти? То це ж наші патріоти ладні б були задушити ненависну їм революцію, що відібрала їм хуторянський спокій! У час, коли світами народжується молодий день, коли святою ходою між полів простує молода епоха, ти щось цвірінькаєш про нехтування вашого балагану! Працювати йди, а не ховайся по закутках!

– Хіба справа лише в тому, – перебиває Юра, і очи йому блищать, – хіба лише про те? Не піду я працювати з тими, для кого людська кров за гріш не йде. Щоночі повз моє вікно з острогу проїздить ваговіз, щоночі я в зморі прокидаюся, обливаючись холодним потом від страшних криків. Я питаю – це потрібне? Для кого це потрібне, питаю я, – ці десятки-сотні…

– Чорт побери, – не стримується Павло, – для мільйонів потрібно, для десятків мільйонів, що стогнали віками, а ваші тендітні вушка позакладано було… Ти, Юро, відчуваєш, як кожен нещасний інтелігентик, ти думаєш так, бо тебе випещено з дитинства, бо в тебе панська кров.

– Це ж абсурд!..

– Не перебивай, це не абсурд. Ти інакше думати й не можеш. Ти на зорі нового світання, мов тінь самогубця, що не відіб’є молодого світла. Ти є анахроніст, то ж одійди набік і не псуй повітря там, де будівники простують до царства комуни.

Молодь ділиться на два табори. Здіймається галас, суперечки. Зі стіни іронічним, стомленим поглядом поглядає старий Франко крізь їдкі шари тютюнового чаду.

Це в Просвіті. Вона існує ще в місті, допіру прийнявши радянський статут, та відновивши діяльність. Тепер до Просвіти пішла сама молодь. На чолі ради – Микола. Закладено хорову секцію, що нею керує театральний диригент Модест, драматичною керує Юрко, лекційною – Гаюн. Працює бібліотека. Але ж праця посувається якось кволо, усе життя просвітянське зійшло до імпровізованих дискусій на теми сьогоднішнього дня.

Сперечаються завжди Гілецький з Гаюном, одразу поділяючи громаду на два табори прихильників.

Микола до розмови не встряє. Він сидить у куточку за шахвою, тягне люльку, пахкає зеленим димком і мовчки наслухається.

– Хто мовчить – той двох навчить, – виправдується він.

Микола слідкує за Юрою й пахкає зеленим димком.

Юра розійшовся. Дим стелеться химерами йому перед очима, обличчя спливають в довгасті плями і серед них – в кутку за шахвою він відчуває лише зеленувате обличчя з безладно закинутим назад русявим волоссям. Його немов магнетом тягне у той куток. Він борсається й сперечається, сперечається.