Невідоме Розстріляне Відродження

– Кому? – не зрозумів Юра.

– Та ж землі! Це ж їй шкода? Це ж їй має боліти? Це ж якби з животини кишки вимотувати. А вона, дивись, живе, плоди дає, дощі п’є, на сонці вигрівається. Значить, болить? А?

– Болить, – машинально відізвався Юра.

Дід зрадів цій підтримці, з його беззубого рота потекли невпинні скарби чорноземної філософії. Він усе хотів якоїсь правди, такої, щоб була правда й для людини, й для дуба, й для птиці піднебесної.

Дідова балачка заспокоїла тривогу та якось уколисала Юру. Не хотілося ні про що думати й він настирно відкидав думки, що точилися навколо гарячого мозку: Микола, Чапська, Модест… до біса!..

Нараз воріття зі скрипом одчинилися й різкий голос покликав діда. Той, крекчучи, підвівся.

– Прощай, синку, піду, – кличуть старого. Зададуть йому за яблука та ще й за груші. А про землю ти таки поміркуй.

– Поворачуйся там, шкапино!

Юра лишився сам… Згадав свою стареньку няню, що кожного ранку йому під подушку яблуко клала й казала, що це приносить дядя Сон, щоб він був слухняний. Обличчя в няні було все в зморшках, немов печене яблуко, й кольору такого самого, а усмішка добра й ласкава. Тепер кістки ті десь покірно лежать під зогнилими дошками, під пухкою та соковитою землею повітового цвинтаря. Влітку кропива та лопухи буйно зростають з цієї могили, а восени вітер хлеще гнучким березовим віттям.

Вона казала казки й уколисувала.

Перед очима простягся безмежний луг, укритий запашними медвяними квітами…

Раптом згори, зверху стога щось зашелестіло, закуйовдилось. Луг зник. Холодок від току струсив тіло. На мить усе змовкло, в безодню ночі кидаючи іскри уяви. Далі шамотіння проступило крізь морозяну тишу з наявною реальністю.

Юра широкими очима вглядався в чорну порожнечу, а від цього жовті, червоні, відтак – електрично-білі кола та дуги різали очи. Сіно угиналось під чиїмось легким та гнучким тілом. Далі воно з’їхало долі й легко присіло поруч. Ледве чутним дотиком хтось торкнувся його плеча й теплим подихом – його обличчя.

– Ну, от, – шепоче, – моєї весни вже не зацвітуть каштани. Не питиму роси з жовтявих троянд.

– Хіба мене вб’ють? – питає, а може тільки думає Юра. І ще: – За що?

– Мене не вб’ють, – провадить той так тихо, ніби звуків ніяких і нема, ніби думка лише народжується й відразу розчиняється сіном, током, холодком… Мене не вб’ють, бо мерців не вбивають, і що з того, що я люблю дівчину – це тихий шум. Що з того, що я страждаю, – це загублене в віках коливання. Я вмер, я оджив, я одійшов.

– Ти хто? – Юра.

– Я – я.

– Я – ти? – скрикує Юра й руками хапає свою голову.

Божевільний жах, відчуття подвоєності пекучим вогнем розпирає свідомість.

– Ти – я?

А той міцно держить його за лікоть: