Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Колись, закручуючи тіло слизьке та гнучке, в ній ховався перед віками гробачок, під безмежними шарами чорних океанів пересуваючи свою оселю. Хробачок оджив, хробачок одмер, а оселя його лишилась. Цілі віки вона густиме таємну казку чорних океанів. В їхніх невідомих безконечних просторах цілий всесвіт, ніким недосліджений!
Отак і людська душа.
Моя душа – мушля. Її тягає моє тіло гидке, гнучке й слизьке, а коли воно гнистиме між чорних корінців струхлявілих дерев, десь полишиться шумовиння, десь полишиться в просторах моя гаряча, моя божевільна думка, мої прагнення, моя любов та енергія…
Прийшла Чапська й сіла на канапу.
– Таню, – кажу, – послухай, що говорить мушля!
Вона здригнулась від дотику холодного й розсердилась: „Ти вічно дурня валяєш“.
Я розсміявся й цілував її пухкі, жагучі уста, її запашну шию. Розщібнув блузку. Вона присунулась близько до мене, своїм гарячим тілом притулилась, пестила гнучкими долонями. Я стиснув її гаряче тіло сильно-сильно, а потім відштовхнув. Мене до сказу доводять її нахабні пестощі…
Вона впала на лікоть і великими, повними ненависті очима одну мить дивилась. Потім, як кішка, кинулась на мене й укусила за плече, її гнів я погасив поцілунками. Я м’яв її гаряче тіло. Я мучив її, й вона стогнала, зціпивши зуби…
Коли я піднімав з підлоги мушлю, що покотилася з канапи, вона, защібаючи блузку, прошепотіла: „дякую“, встала й пішла.
Я знову слухав мушлю.
27-го квітня.
Були з Юрком на кладовищі. Сиділи на могилі Андрія. Ми завжди восени та напровесні відвідуємо її, як нашу жертву на вівтар революції.
Старезна береза з потрісканою корою схиляє над ним свій дебелий стовбур і маячить павутинням оголених та гнучких гілок. Справжньої зелені ще нема, але сірий димок вже зайнявся з глибини березових душ, оживив їхню білу жалобу, закосичився горобиним щебетанням.
Юрко скаржився на театральний бруд, на жорстокість Чапської, на беззмістовне життя.
– Тобі треба полюбити, – сказав я, – хорошу славну дівчину! Твоя душа така чиста.
– Я люблю…
– Вона не для тебе!
Він подивився з-під лоба й пройняв мене німим докором.
– Вона для тебе? – видушив ледве чутно.
– Я кажу, вона не варта тебе! Тобі треба не таку. Тобі треба ніжну чайну троянду. Знаєш таку, що в прозорих пелюстках дрижать крапельки росяні. Щоб обійняла твою душу.
Його чоло просвітлішало й заіскрили очи. Я бачив, як в їхній глибині народилася римована краса.
Він зірвав з Андрієвої могилки жовту квітку кульбаби й підніс її росяну корону до уст.
У траві заклопотано прогув кошлатий джміль.
14-го липня.
Саме як порався з трусиком, обгидивши руки його кров’ю, вбіг Юрко, розпатланий та блідий, кинув капелюх у куток і з розпачем зойкнув: – Миколо, я був у проститутки!
Дитина – я надав своєму вигляду якнайбільше байдужості, витер руки подолом халата й узяв свою мушлю:
– Послухай її шумовиння…
Він вколисав свою муку.
– Ти не зробив нічого поганого…
27-го жовтня.
Я довів його до того стану, коли на простороні можу передавати його волі свої бажання, але й сам відчуваю кожне коливання його бентежної душі. Лікувати треба, а я лише роз’ятрюю рани.
Учора приїхала Галка. Така незаймана й чиста. Я умовив її йти співати до театру. Хай вилікує мого хлопчика. Він її полюбить, бо так треба!
29-го жовтня.
Другого ж дня після „Іванової Ночі“, після літнього знайомства під таємним освітленням далекої пожежі, зайшов до мене чулий, мов натягнена струна. Зачервонівся й сказав: „Я хочу тобі вірша прочитати“.
Прочитав і залишив на столі зібганий папірець:
4-го листопада.
Гаюн став на перешкоді. Щодня в Просвіті відбуваються їхні герці. Чи відчуває вона ролю „прекрасної дами“?
Стрів Модеста й радився з ним, як би влаштувати Юркові спочинок. Його неврастенію я довів до краю. Він за малим не божевільний.