Невідоме Розстріляне Відродження

– Миколо, розкажи мені про Галину.

– Про Галину? – питає Микола, не підводячи очей від журналу. – Що ж я скажу тобі?.. Славна дівчина. Тиха така. Зросла на селі, немов лісова сіра квітка. Знаєш – такі є квітки, що десь між папороттю ростуть непомітним цвітом, аж подивишся десь на провесні й здивуєшся, яка краса! Влітку ці квітки нецікаві, ти не помітиш їх серед буйних запашних бур’янів!

– Але напровесні…

– Напровесні, Юро!..

Знову мовчанка й тиша. Микола перегортає пом’яті сторінки журналу…

– Павлика немає. Партшкольців по селах повиряджали.

– Ну, то я до вас, як не проженете.

– Чого там… – засоромилась Галка, – сідайте!

І сама сіла на канапу, підібгавши ноги і, немов лялечка, кутаючись у широку хустину.

Юра чомусь також зніяковів. Він сів до столу й, розглядаючи якийсь природничий альбом, не знав, де діти руки, – кожна поза йому здавалась театральною. Зрештою, вийняв цигарку й запалив.

– Я вам покажу, тут є чудові метелики, зовсім наче живі, – підійшла до столу й сіла на поруччя фотелю.

– Ось! Вони так нагадують мені наші містечкові луги, оці очкасті з мережаними крильцями. А ще ці…

– Подивіться, Галю, яка краса й поруч яка гидота – м’ясиста, слизька. Чому, Галю, зроблено так у природі, що метелик лише з гусені буває? Чому зроблено так, що до хорошого шлях тільки через гидке й від прекрасного знову один тільки крок до гидкого?

Галя слухала мовчки, а, здавалось, дуже уважно. Чорні брови насупились над перенісся, тонкі вуста заломились в упертій напрузі.

– Чому сперечаюсь я з Павликом завжди? – тихо продовжував Юра. – Хіба буває на світі дві ріжні правди? Хіба правий він, що я панська дитина й що в мені батьківська кров? Це ж єрунда. Батька свого я не знаю, до класи жадної належати не можу, бо в мене нема класових інтересів. Я служу лише мистецтву.

– А мистецтво? – майже пошепки вставила Галя.

– Мистецтво? Хай Україні, хай народові, я люблю його не менш за Павлика.

– У вас ріжні шляхи. Він бореться, а ви спостерігаєте…

– Кожен робить своє, Галю… Я теж боровся колись, але я загубив шлях.

– Через гусінь?

– Гусінь, Галю!

Надворі падав перший сніг і зараз же танув. Його патлаті порошинки, немов кульбабине насіння, кружляли легко та м’яко в вечірнім повітрі, липли до теплих шибок, немов далеким поцілунком.

Юра закрив альбом. Зробилося тихо.

– Галю!

– Що, Юро?

– Та я не про те – гусінь. От хочу сказати вам, та думаю, що не повірите, і ще думаю – чи потрібне це?

– Кажіть! Взагалі, треба менше думати…

– Ну, от. Я хочу вам сказати те, що, мені здається, ви повинні знати.