Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Обливаючись потом, він ішов далі й далі в глибину лісу.
«Так он воно як,— думав він.— Ну що ж, раз вона не має ані краплі жалю до мене, то і я її не буду жаліти. Сьогодні ж я їй покажу, що вона й досі моя законна дружина».
Але, повертаючись до готелю, він зрештою мусив визнати, що й сам не знає, що він хотів цим сказати. Влаштовувати публічний скандал йому не хотілось, а що він може зробити, крім публічного скандалу? Він ладен був проклясти свою делікатність. Її, звичайно, можна не жаліти, але себе самого він повинен пожаліти. І, забувши поснідати, він сидів у холі готелю, поринувши у важкі роздуми, а повз нього снували туристи з Бедекером у руках. В зашморгу! Все його життя зв'язане, всі природні інстинкти, всі нормальні потяги скуті через те, що сімнадцять років тому він віддав своє серце оцій жінці — віддав усе до останку, і навіть тепер йому нічого дати іншій жінці. Хай буде проклятий день, коли він зустрів її, хай будуть прокляті його очі за те, що вони не розгледіли, хто вона насправді: жорстока Венера, та й годі! А проте вона й досі стояла перед його очима в осяяній сонцем вузенькій шовковій сукні, і в нього вихопився тихий стогін. Турист, що саме проходив повз нього, подумав: «Мучиться людина! Стривай-но! А що я їв за сніданком?»
Трохи згодом, сидячи в кав'ярні на тротуарі недалеко від Опери й посмоктуючи через соломинку холодний чай з лимоном, він сповнився злостивої рішучості й вирішив пообідати в її готелі. Якщо вона буде там, він поговорить із нею; якщо ні,— залишить їй записку. Він дбайливо одягся і написав:
«Я знаю про вашу ідилію з цим нікчемою Джоліоном Форсайтом. Затямте собі: якщо ви й надалі будете водитися з ним, я докладу всіх зусиль, щоб якомога дошкулити йому.
С. Ф.»
Він запечатав записку, але адреси не написав: йому не хотілося ані зазначати на конверті її дівочого прізвища, яке вона знов узяла собі без усякого сорому, ані ставити прізвища Форсайт, бо вона може порвати записку, не прочитавши її. Потім він вийшов надвір і попрямував яскраво освітленими вулицями, якими пливла жадібна до розваг вечірня юрба. Зайшовши в її готель, він сів за столик у далекому кутку ресторану, звідки було видно всі двері. Її там не було. Їв він мало, похапцем, уважно розглядаючи залу. Айріні не приходила. Він довго пив каву, замовив дві чарки коньяку. Та Айріні не з'являлася. Тоді він підійшов до конторки адміністратора й знайшов її прізвище на дошці з ключами. Номер дванадцятий на другому поверсі! Він вирішив віднести записку сам. Зійшов застеленими червоним килимом сходами, минув невелику вітальню: восьмий — десятий — дванадцятий! Що тепер — постукати чи просто записку підсунути під двері, чи, може... Він крадькома озирнувся й натиснув на ручку. Двері відчинилися, але не в кімнату, а в коридорчик, за яким були ще одні двері; він постукав у них — ніякої відповіді. Двері були замкнені. Вони щільно приставали до підлоги: записки під них не підсунеш. Він поклав її в кишеню й хвилину постояв, прислухаючись. Чомусь у нього з'явилася впевненість, що її там немає. Він рвучко повернувся і, знову проминувши маленьку вітальню, зійшов сходами вниз. Біля конторки він зупинився і сказав:
— Якщо ваша ласка, чи не передасте ви місіс Герон цю записку?
— Мадам Ерон виїхала сьогодні, мосьє,— раптово, біля третьої години. Захворів хтось із її родичів.
Сомс стиснув губи.
— Он як!— сказав він.— А ви знаєте її адресу?
— Ні, мосьє! Здається, Англія.
Сомс поклав записку в кишеню і вийшов на вулицю. Він гукнув візника, що саме проїздив мимо.
— Везіть мене, куди завгодно.
Візник, який, очевидно, не зрозумів його, усміхнувся і махнув батогом. І Сомс поїхав у маленькій, із жовтими колесами вікторії по всьому зірчастому Парижу. Час від часу візник зупинявся і питав: «C'est par ici, monsieur?» [43] — «Ні, їдьте далі»,— аж поки той, утративши надію, перестав запитувати, і екіпаж із жовтими колесами поїхав далі й далі між високими пласкими будинками з зачиненими віконницями й рядами платанів, ніби маленький «Летючий голландець».
«Достоту як моє життя,— подумав Сомс,— усе вперед без ніякої мети».
II. У ПАВУТИННІ
Сомс повернувся до Англії наступного дня, а ще через день уранці до нього завітав містер Полтід. У петельці в нього була квітка, а в руках коричневий котелок. Сомс запросив його жестом сісти в крісло.
— Вісті з театру воєнних дій непогані, правда?— сказав містер Полтід.— Сподіваюся, ви почуваєте себе добре, сер.
43
C'est par ici, monsieur? — Сюди, мосьє? (Фр.)