Сага про Форсайтів

Одного травневого вечора, простуючи з Сохо, він вийшов на Ріджент-стріт і зустрівся з таким дивовижним натовпом, якого йому ще зроду не доводилось бачити; натовп цей верещав, свистів, танцював, штовхався,— відчайдушно веселий люд із фальшивими носами, який награвав на губних гармонійках, свистів у свищики, прикрасивши себе довгими перами та іншими атрибутами недоумкуватості. Мафекінг! Атож, із Мафекінга знято облогу! Ну й чудово! Але хіба це виправдання? Хто ці люди, звідки вони, чого з'явилися тут, у Вест-Енді? Його зачіпали руками по обличчю, свистіли у вуха. Дівчата гукали: «Чого ти приндишся, індик надутий!» Якийсь хлопчина збив йому набік циліндр, так що Сомс ледве встиг утримати його на голові. Хлопавки ляскали у нього перед носом і під ногами. Він був приголомшений, роздратований, ображений. Юрби людей сунули з усіх боків, наче десь відкрилися шлюзи, випускаючи воду річки, про яку він, може, й чув, але в існування якої ніколи не вірив. Оце і є той народ, незліченне стовпище, живе заперечення аристократії й форсайтизму. Боже милий, оце і є демократія! Вона смерділа, галасувала, викликала огиду! Ну нехай би це було в Іст-Енді чи навіть у Сохо, але ж не на Ріджент-стріт, не на Пікаділлі! Що собі думає поліція? До 1900 року ані Сомс, ані тисячі інших Форсайтів ніколи не зазирали в цей казан, з якого зняли покришку, і тепер, заглянувши в нього, він ледве міг повірити своїм обпеченим парою очам. Видовище було справді жахливе! Ці люди не знали спину; здається, вони вважали його смішним; це була орда, брутальна, несамовита, вона реготала — та ще й яким диким реготом! Для них немає нічого святого! Він не здивується, якщо вони почнуть бити вікна. По Пел-Мел, повз розкішні клуби, вхід у які коштував шістдесят фунтів, сунула ця юрба, сунула з вереском і свистом, шаленіючи, ніби процесія дервішів, у нестямному танці. З вікон клубу, стримано посміхаючись, на неї дивилися люди одного з ним класу. Вони не розуміють! Адже це небезпечно — цей простолюд може дійти до чого завгодно! Так, цей натовп веселиться, але колись згодом він може зібратися в іншому настрої. Сомс пригадав заворушення в кінці вісімдесятих років, коли він жив у Брайтоні: чернь тоді робила погроми, виголошувала промови. Але тепер він почував не так страх, як глибокий подив. Це ж просто істерика, це зовсім не по-англійському! І все це через те, що відбили у ворога якесь містечко, завбільшки таке, як Уотфорд, за шість тисяч миль звідси. Розсудливість, стриманість! Ці якості, що були йому чи не дорожчі за життя, ці неодмінні атрибути власності й культури, де вони? Це не по-англійському! Ні, це аж ніяк не по-англійському! Отак міркував Сомс, простуючи вулицями. На душі у нього було так, наче він побачив, що хтось вирізає з його купчої статтю на право «повного й необмеженого володіння власністю», або наче, прозирнувши майбутнє, побачив страховище, що чигає на нього, кидаючи перед собою тінь. Брак стриманості, брак пошани! Здавалося, він раптом виявив, що дев'ять десятих жителів Англії — чужоземці. А якщо це так, то може статися все що завгодно!