Сага про Форсайтів

— Ще не вмер.

Його пересмикнуло, без усякого сумніву пересмикнуло.

— Зрозумій, Монті,— сказала вона,— я не дозволю, щоб його турбували. Якщо ти не будеш поводитися як слід, то краще вертайся назад або йди, куди завгодно. Ти пообідав?

— Ні.

— Хочеш їсти?

Він знизав плечима.

— Імоджен пропонувала мені, але я не схотів.

Імоджен! Заглиблена в свої переживання, Вініфред зовсім забула про неї.

— То ти бачив її? Що вона сказала?

— Вона мене поцілувала.

З гірким болем Вініфред побачила, як його похмуре смагляве обличчя враз повеселіло. «Так,— подумала вона,— він любить її, а мене анітрохи».

Очі Дарті неспокійно забігали.

— А вона про мене знає?— спитав він.

І раптом Вініфред збагнула, що вона має зброю проти нього. Він боїться, щоб вони не дізналися!

— Ні. Вел знає. А інші ні; вони знають лише те, що ти виїхав.

Вона почула, що він полегшено зітхнув.

— Але вони неодмінно дізнаються,— сказала вона твердо,— якщо ти даси мені привід.

— Гаразд,— пробурмотів він.— Топчи мене! Я й так уже ледве дихаю.

Вініфред підійшла до ліжка.

— Слухай-но, Монті! Я не хочу тебе топтати. Я не хочу тобі дорікати. Я не нагадаю про те, що було, жодним словом. Я не хочу нервуватися. Яка з того користь?— Хвильку вона помовчала.— Проте я не можу і не буду більше терпіти твоїх витівок! Запам'ятай це. Я багато вистраждала через тебе. Але я тебе любила. Заради цього...

Її сіро-зелені очі, поглянувши вниз, зустріли погляд його карих очей, напівзакритих важкими повіками; вона раптом торкнулася до його руки, повернулась і пішла в свою кімнату.

Вона сиділа довго перед дзеркалом, крутячи свої персні, думаючи про цього притихлого, майже незнайомого їй смаглявого чоловіка, що лежав на ліжку в сусідній кімнаті; вона категорично забороняла собі «нервуватися», проте її гризли ревнощі до того, що йому довелось пережити, і раз по раз її обіймав жаль.