Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
День згасав по дню. Холодні, морозяні ночі покривали цупким простиралом спекотні, гарячі дні. Від гори – за море перекочувалась розпалена сонячна куля й знову від гори за море…
Після цілоденної праці вечір стояв лагідний і тихий.
Старий по буйвола пішов у гори, а вони гралися кам’янцями й спостерігали білі гребінці на безкраїх водяних просторах.
– Маріє! Я змалюю тебе…
Вона не зрозуміла.
– Я зроблю другу тебе, тобою оживлю бездушний клаптик ганчірки. Ти й море!
Він уперше розкрив свій припорошений закинутий чемодан.
Відтоді щовечора сідали край моря, й Діодор хапливими рухами руки наносив свіжі фарби на полотно, поспішно стирав їх і знову наносив. Вона сиділа спокійно і, вдивляючись у морські простори, світилися їй очи. Вона мовчала, відчуваючи святодійність його руки.
Потім він складав чемодана й мовчки йшов у гори. Там прислухався до казань гірських водоспадів. Спадала холодна ніч, і в її таємних лабетах десь незримі плакали шакали, мов голодні немовлята.
Від часу почував себе кепсько. Дух безсилля ввійшов у тіло й отруїв душу.
День по дню минав, стершися в рівну смугу неминучих подій. Але лишали його сили. Вже не міг так зухвало повертати важезне каміння, й дід не раз поспішав йому на допомогу.
Коли закінчив малювати – дивилась Марія: очи світились їй, дивився старий довго й похмуро, а далі сказав:
– Ти заховай, а то… порох тут. Заховай…
Потім довго дивився на Діодора й додав:
– Але ти згасаєш…
Діодор ліг у свій куток. Розпалене залізо пекло зсередини всі м’язи й боляче било в гарячі скроні. Сили лишали його з кожним днем.
Він думав про свою роботу – віддав їй усе.
Думав про море, про довічну, неосяжну людським духом глибінь, про цвітіння аґави – раз на життя.
До свідомості дійшли пошепки сказані слова старого:
– Бог… Малярія…
…По скелях на очах зростали жовтими свічками велетенські аґави. Крислате та колюче листя своє розпинали навкруги, ламаючи скелі. Скелі падали з грюком і свистом, а вони зростали без упину. Без упину зростали – впинали жовтяві мітли квітів своїх у сталеві хмари.
Він дерся на гору, бо мав дістати бодай зернятко плоду. Гора хиталася, рушило каміння, змітаючи по дорозі все, розбещений вітер на бурю обертався, а гори божевільно гули й стогнали.
Червона заграва насувала. Де оком кинути – аґави – нерушимі й велетенські.
Він дерся й падав. Здіймався й дерся знову.
Нараз гуркотіння невимовне струсило всю гору, й вона похитнулась.
– Страшно! – скричав Діодор і підскочив. Піт обілляв усе тіло, а ним термосила незнана сила.
Холодна рука лягла йому на чоло:
– Заспокойся, друже. Це шторм. Це ніч і шторм, а ти хворий трохи. Дивися на бога!
Двері рвала буря, і чорна, незрима хвиля била в них пружними грудьми страшної навали.
Глянув навколо бездумними очима й упав знову.
І знову гарячі й могутні зростали страшні аґави.
Коли надійшов ранок, море раптом ущухло, вдалині тільки переливаючи тьмяні хвилі, – мов дівочу спідницю напинає пустун-вітрець. З-за гори бризнуло яскраве сонце. Крізь одкриті двері пахло мокрим піском.
– Маріє! – ледве чутно покликав Діодор.
– Я з тобою.
– Покажи мені картину – здалеку покажи.
Вона трохи помовчала, тоді тендітними пальцями провела по його чубові:
– Ії більше немає…
Він раптом сів:
– Як немає?
– Не сердься, – сказала й ніжно поцілувала в чоло, – не сердься! Уночі тобі було дуже погано. Татко сказав, що портрет поганий. Він сказав, що моляться тільки на бога. Він сказав, що тебе бог карає й хотів спалити. Жаль стало – я плакала. А потім… Потім пішла з хати й подарувала його гнівному морю.
Діодор тихо ліг, заплющив очи.
– Не діждемось плоду?
– Діждемось! – скрикнула вона й цілувала його руки.
Пригадався вітряк, немов з японського панно – розрізаний хлібним ножем.
Коли ввечері прокинувся, – старий сидів біля нього й тихо казав:
– Апсни нещасна країна. Апсни країна жорстока.
– Розкажи мені про Апсни, – попросив.
– Апсни – країна горя. Вона бере свої жертви. Золото в нас під ногами, але взяти його не сміємо. Доля всміхається з гомінких гір і тікає в морські простори. Апсни. Була Росія – казав: «ти руский». Була Грузія – казав: «ти грузин». Апсни… Апсни! Він має свій виноград, своє вино. Він має перший тютюн! Він має багато. Але Апсни – жорстокий і нещасний… Як зветься твій край?