Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— А я зсередини гріюся! — засміялася вона. — Та й не я одна така, а й ще дехто. Зайди, то побачиш.
— В тебе ж вихідний.
— А може, я заради тебе сьогодні на роботі. Тебе ж у робочі дні не впіймаєш, а тут прийшов тобі рекомендований лист. І конверт якийсь задрукований, імені товариша Сталіна — написано. Як мені бути? Тільки у власні руки Миколи Сміяна і щоб розписався в отриманні. Ось і сиджу, жду, коли ти прийдеш з своєї МТС.
— Міг би й не прийти.
— Може, й міг би, та тільки тут у мене є деякі люди, які знають, що прийдеш. Заходь, заходь, можеш і не оббивати чобіт, у нас тут так жарко, що все розтане.
Які там ще є на світі люди, що можуть передчувати мою появу там чи там? Невже Оксана? Невже?
Галя відчинила двері пошти, пропускала мене поперед себе, а я злякано стояв, не маючи сили ступнути. Давно забуті військові оркестри грали в мені марш „Прощання слов’янки“, бадьоро і сумно грали на всіх слов’янських ріках, де ми були і де не були, і жінки проводжали нас, і пречисті сльози розлуки котилися з їхніх очей, а ми весело марширували берегами слов’янських рік, ми були такі молоді й завзяті, що не помічали жіночих сліз, оркестри награвали нам не про те, що було, що лишалося позаду, а про те, що жде попереду, що буде, пребуде і перебуде, ми йшли до перемоги, сумна краса маршу розлунювалася в наших молодих душах вічним прощанням, і ми були тоді такі легковажні, що зовсім забули про повернення. Як ми могли про це забути? І може, тепер усі незлагоди й нещастя нашого не влаштованого повоєнного життя — відплата за ту легковажність? Я повертаюся додому, до рідної матері, до брата — і не можу повернутися і через те немає зі мною Оксани, бо тепер уже вона не може повернутися до мене, і ця мука ніколи не скінчиться, ми нещасні, приречені, прокляті, і „Прощання слов’янки“ гримить у нашій крові не хвацьким похідним маршем, а тяжким реквіємом безнадії.
Мені треба було ось тут, перед цими знайомими дверима забути про себе нинішнього, зректися себе, вистрибнути з своєї тіні і з своєї оболонки, знов стати восьмикласником, який, помагаючи мамі, приносить сюди здавати молоко від нашої корови і сам перекручує на сепараторі на вершки і „обрат“, бо так тут заведено, „обрат“ дзюркотить у порожнє відро — це моє, а вершки капотять в державну посудину — вони належать державі так само, як оцей молокопункт, небачений у селі сепаратор і Бараненчиха, яка за окремим столиком чаклує над пробами молока, наливаючи його до вузеньких скляних пробірок з жовтим, як каніфоль, порошком, а тоді заносячи до своїх відомостей якісь там дані.
І я переступив поріг тим довоєнним хлопцем, але це вже були не ті двері і не той поріг, пахло не молоком, а сургучем, яким Галька печатає посилки, високого столу з сепаратором і маленького столика з пробірками не було. Кімната розділена дерев’яною перегородкою, ширша частина для Гальки, вужча — для відвідувачів, там було повно сріблясто-снігового світла з двох вікон, тут блимала червонуватим оком грубка, біля якої на ослінчику, підклавши під себе руки, лукаво зіщулившись, сиділа Олька Филофіївна.
Жадібні очї врозліт, хтивий молдаванський ніс, губи, як вогонь, сліпучо біле обличчя, шия, напівоголені повні руки, а сама вся в чорному: чорні вовняні панчохи, чора тісна спідниця, чорний в’язаний светр з короткими рукавами, — не жінка, а мана, зваба і згуба для всього чоловічого роду.
— Олько, а ти як тут? Здрастуй, — пробелькотів я розгублено. Вона привіталася самими очима, крадькома приклала палець до уст, мовби хотіла пригасити їхнє палахкотіння, і мерщій відсмикнула, мабуть, щоб не помітила Галя.
— Ось Оля і вгадала, що ти сьогодні прийдеш, — сказала Галя, зачиняючи двері.— Прийшла ще зранку і в одну душу: прийде Микола та й прийде!
— А я все крізь землю бачу! — засміялась Олька. — Може, я відьма, а може, й ще щось!
Змовились вони затягнути мене в пастку чи справді випадковість? Я спробував перевести все на жарт.
— А крізь воду ти теж бачиш? — присідаючи на ослінчик біля Ольки і розстібаючи шинелю, спитав я.
— І крізь воду теж! — блиснула вона усмішкою. — Коли б хтось спробував переплисти Дніпро влітку або восени, то побачила б і крізь свою каменоломню. Та тільки ніхто не перепливає.
— Я б спробував, так плавати не вмію.
— Хто ж тоді вміє?
Галя зайшла за свою казенну загородку, відчинила шафу, дістала звідти якісь папери.
— Ось той лист, що я казала. Треба розписатися тобі особисто, лист, мабуть, дуже важливий. Присунься сюди ближче, розпишися.
Я черкнув у Галиній відомості, взяв конверт. Нічого особливого, звичайний розмір, білий колір, червоненька марка з зображенням серпа і молота, але вгорі на конверті видрукувано гриф: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“. і ні зворотньої адреси, нічого, крім мого прізвища, імені й по-батькові і моєї власної Зашматківської адреси.