Тисячолітній Миколай

— Хіба ж я знаю.

— То що — прочитати твій твір?

— Ось я допереписую.

— Ти б дав мені чернетку, ми б разом виправили помилки, коли вони там є, щоб у зошиті вже без помарок.

— А я й на чистовику, так ще краще. Дмитро Карпович завжди каже, що головне не в тім, щоб не робити помилок, а в тім, щоб уміти їх виправити.

Він подав мені зошит. Я прочитав:

„Чтобы приадалеть сейчас разстояние од Києва до Шушенского, понадобится двое суток. А в конце девятнадцатого века восемдесят суток ехал Владимир Ульянов из Петербурга к месту своей сылки. Царское правительство хотело оторвать сильного Ульянова от политической деятельности, а он пробуждал сознание трудящихся этих глухих краев. Благодаря Ленину, земля сибирская увидела первую маевку, первую стачку. Также впервые здесь прозвучали слова революционных песен. Когда приехал Владимир Ильич, в Шушенском не росли деревья, не было даже кустов. Зато через два года из окрестных сел приходили посмотреть на зеленую беседку, устроенную Владимиром Ильичом и Надеждой Константиновной. С тех пор Шушенское начало озеленяться, а сейчас здесь ничто не напоминает прежнего глухого уголка царской России“[11].

І ось ми сидимо за саморобним селянським столом, два рідні брати, один рід, одна кров, одне походження, а обидва з різних часів, і зовні такі неоднакові, як і наша судьба в майбутньому. Але що було, того вже немає, а що буде, — подивимось, я ж тільки оце тепер, прочитавши накаряканий Марком „твір“, вперше відчув, що той смерд, який, мов шевченківський човен, то потопав, то виринав, заволодів остаточно моєю душею, закорінився в ній, понищив усе, що було там козацького й гайдамацького. Я втратив Оксану, але то жорстока державна стихія, проти якої чоловік безсилий. Я змалодушив перед Ольчиною звабою, та гріх той, мабуть, простимий, бо не зачіпає нікого, окрім мене самого. Забувши про свої високі наміри, я став безсловесним механізаторським рабом у нікчемного Положая, але то був мій добровільний вибір, патріотичне ярмо, в яке я сам нагинав свою шию. Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села… Ох, яка ж зворушлива пісня про рушник мого улюбленого фронтового поета, та не було пісень про те, як ми сповнили свій синівський обов’язок в найстрашніші роки війни, а тоді мовчки, з ганебною покірливістю спостерігали за мучеництвом своїх матерів в часи визволення й свободи і не мали мужності зарадити цьому або хоч обуритися. Ось тоді був я смердом ще більшим, ніж під орудою Дураса й Козуріна в чужій німецькій землі. Забувши ж малого брата свого, став смердом ще безнадійнішим і, власне, остаточним, бо, не дбаючи про брата, нищив не тільки його майбуття, але й власну судьбу.