Тисячолітній Миколай

Я пішов знайомою вулицею, якою стільки років ходив до школи, знав тут кожний закуток, кожний виямок, ось тут між Квашею і Воскобойниками завжди після дощу стояла калюжа, від Пелагеї Артемівни починався порослий споришем клинець, що впирався в церковну ограду, за церквою жив кривий Стьопа, в якого біля колодязя ріс найбільший у селі дуб. Тепер ні церкви, ні дуба, ні кривого Стьопи, ні Кваші, а ті хати, що знову з’явилися на своїх давніх обійстях, і схожі й не схожі і такі малі, ніби живуть у них карлики. Я йшов, сам не знаючи куди, пришвидшував кроки, так ніби хотів вистрибнути з власної тіні, втікав од чогось чи доганяв те, чого вже не наздоженеш? Ось місце, де була попова хата, а за нею до самого ставка вниз по схилу загадково темнів колись величезний сад з рідкісними деревами. Попа комсомольці прогнали з села ще в двадцять дев’ятому році; і в його хаті були старші класи нашої школи — восьмий, дев’ятий і десятий. В садок ми ходили на уроки ботаніки, а вночі — цілувалися з дівчатами. Німці висадили попову хату в повітря, заклавши добрячий заряд вибухівки, а в садок, щоб погоріли всі дерева, завезли якесь просмолене шмаття, обмотували ним кожне дерево і не відходили, поки не вигорало все на пень. Це були такі ретельні виконавці, яких наша земля ще ніколи не бачила. Далі за Живодьорами і Якимом на голому бугрі жив сільський бондар Никифор. Батько врятував його від розкуркулення, переконавши начальство в районі, що колгосп загине без Никифорових діжок, зате німці бондаря не пощадили. Кажуть, палахкотіло тут, як з вулкана. Нікому було відбудовувати це обійстя, голий горб сумовито білів снігами. В Дібровиній хаті містилася тепер сільрада разом з сільською поштою. Вкрита черепицею хата вціліла, але не тому, що німці не змогли її спалити (з інших таких самих хат вони скидали черепицю на землю, а тоді підпалювали), а завдяки молокопункту, який влаштовано було тут ще в тридцять восьмому році і яким користалися й окупанти, до останнього свого дня в селі примушуючи селян здавати туди все молоко від уцілілих корів. Діброва був царський офіцер, в громадянську війну він став червоним командиром, повернувся до Зашматківки з орденом, іменною шаблею, подарованою йому мало не самим Будьонним, і гарненькою білявою дружиною латишкою Альвіною. В тридцять сьомому році Альвіну забрали, як німецьку шпигунку, Діброва взяв собі за жінку схожу на Альвіну вдову сільського фельдшера Бараненка, але незабаром забрали й самого Діброву, як класово ворожий елемент. Бараненчиха, вдруге ставши вдовою, згодилася віддати хатню прибудову для молокопункту і сама стала ним завідувати. На кожну корову тоді існував „молочний податок“, треба було здати кілька сот літрів молока, навзамін одержавши „обрат“ після сепаратора і позначку в податковій книжечці. Коли прийшли німці, вони дуже зраділи молокопункту, бо виявилося, що Гітлер запровадив у Німеччині таке саме обдирання селян. Там треба було здавати молоко, яєчка з-під кожної курки, везти на бойню свиней, одержуючи тільки хвіст та ратички. Сталін чомусь не здогадався забирати в селян ще й свиней, вимагали тільки обдирати з них шкіру і здавати державі, а хто не слухався і шмалив свиню, тому загрожував штраф або тюрма. Отож німці скористалися з сільського молокопункту, білотіла м’якенька Бараненчиха жила з комендантом і поїхала з ним при відступі, а Дібровина хата завдяки цим збігам уціліла і тепер дала притулок сільраді й пошті. Я віднотував усе це для себе механічно, не надаючи особливої ваги, ні в сільраді, ні на пошті справ у мене не було, до того ж сьогодні неділя, вихідний, я просто йшов колишньою вулицею колишнього села, йшов серед згадувань і нагадувань, сніг рипів під моїми чобітьми, вулиця вела мене далі — куди, до чого?