Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Я дійшов до тих колон, прочитав почеплені над ними іржаво-залізні слова: „Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна“.
Може, справді кінець не влаштованому життю, яке тягнеться за мною ще з фронту, і я ступаю в світ монументального стилю?
Я відчинив вхідні двері, в тісних темних сінях тхнуло пусткою і мишаками, підлога, хоч і дерев’яна, брудна, затоптана, стіни обдерті. Може, так і треба для іржавого монументалізму? Я штовхнув двері, що вели в саме приміщення. Двері зарипіли й застогнали, але це нікого не сполошило, ніхто не вийшов мені назустріч, я самотньо стояв у напівтемній тісній кімнатці, запльованій і закуреній тютюном, мов колгоспна контора, тиша тут була, як у підземеллі, ніхто ніде не гомонів, мабуть, на агростанції з штатами було сутужно, може, саме тому і знайшли мене аж он де, в самого чорта в зубах, і запросили „на посаду“. В кімнатці, окрім тих, через які я сюди ввійшов, було ще двоє дверей, але вже далеких від монументальності, несерйозних, просто кажучи, нікчемних. І поки я стояв, роззираючись і вирішуючи, в які дверцята стукнути, одні з них одхилилися, звідти виткнулася добродушна округла фізіономія, тоді з’явився її власник — натоптуватий чолов’яга, у валянцях, ватяних чорних штанях, в чорній кухвайці, проїхав по мені круглими розбишацькими очима, набрав у живіт повітря (легені в нього виконували тільки допоміжні функції, основу життєдіяльності становив живіт), хукнув, як після доброї чарки, прохрипів:
— Ви куди?
— Сюди.
— Нема нікого.
— А де ж?
— У товариша Щириці.
— Хто це?
— Не знаєте? Заступник директора Паталашки.
— І що ж там?
— Партійне зібрання.
— І всі там?
— Всі до одного.
— Хто ж саме?
— Хіба я не сказав? Товариш Щириця, як секретар, директор Паталашка, а також член Терешко, він же водій директора Паталашки.
— А ще хто?
— Та більш нікого! В нас більше немає. Оті двері, що я вийшов, то кабінет Паталашки, а оці — тут бухгалтерія і товариш Щириця.
— Так бухгалтерія чи товариш Щириця?
— І те, і те. Він, значить, як у нього партійне зібрання, дівчат виганяє, вони сидять вдома, і тоді тут ніхто не заважає рішать вопроси.
— А Щириця хто?
— Сказано ж: секретар.
— А на роботі?
— Завгосп і перший заступник директора Паталашки.
— Ага, перший. А просто заступник є?
— Раз є товариш Щириця, більше не може бути нікого.
Здається, монументальний стиль, ще й не почавшись, переходив у щось ярмарково-балаганне. Я з вдячністю згадав чергового з Веселих Хуторів, який порадив мені зоставити своє небагате майно на станції.
Свобода маневру. Для відступу відкриті всі шляхи. Головне: передчасно не розкривати своїх карт. Я спитав свого булькатого співбесідника:
— Людей тут у вас багато?
— Як коли. В тепло — відбою нема! Так і сунуть, так і сунуть! А на зиму залягають. Ми тут самі. Буває трудно. Директор Паталашка б’ється, як риба об лід.
— А ви ж як — при ньому?
— Він без мене, як без рук!
— Звати вас як?
— Тобто?
— Ну, як усіх: прізвище, ім’я, по-батькові.
— Прізвище — в директора та товариша Щириці, та професора, його тут усі бояться. А я — Ляпка.
— Ляпка?
— Ляпка.
— Ну, а я Сміян. Будемо знайомі.
Ляпка нечутно підчовгав до „партійних“ дверцят, наставив вухо, тоді так само нечутно відгойдався від них.
— Засідають? — змовницьки примружив я око.
— Аж дим іде! Там у них так: товариш Щириця розводить критику й самокритику, Терешко, хоч числиться при директорові Паталашці, утворює з товаришем Щирицею монолітну єдність — і все проти адміністрації і проти научних робітників. А ви ж до нас як — з перевіркою?
— Мабуть, на роботу.
— По науці чи так?
— Мабуть, по науці. Ляпка зітхнув.
— Не знаю, що вам і сказать. Я тут щитаюсь експедитором, мені з Терешком на машині положено за всім їздити, так у нього ж машина несправна, а тільки загуде — вже на ній директор Паталашка. Ну, то я кіньми. А на станції в чайній чай такий гарячий, що вже й голос захрип. Це я вам нащот чайної. А от нащот науки затрудняюсь. Товариш Щириця сильно розводить критику й самокритику нащот науки.