Тисячолітній Миколай

Вона втомлено заплющила очі.

— Ну, спасибі. А тепер я гляну крізь твій конверт і побачу, що в нім.

— Що ж?

Вона дивилася не на конверт, а на мене, і в її очах стояла мука.

— Дальня дорога і казенний дом.

— Ти як циганка. Казенний дом це що ж: тюрма?

— Хіба не однаково? Всі казенні доми однакові. І оця Гальчина пошта, і моя хата на курячих ніжках посеред каміняччя. Ну, чого ж ти? Розпечатуй!

Я розкрив конверт, дістав учетверо згорнутий аркушик паперу, розправив його на коліні. Вгорі на папері такий самий друкований гриф: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“. Далі текст на машинці:

„Шановний товаришу Сміян!

Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна запрошує Вас на роботу за агрономічним фахом на посаду лаборанта в лабораторії ґрунтознавства. Зарплатня згідно з існуючими ставками, житлом Вас і Вашу родину забезпечуємо.

Директор Паталашка“.

Далі значилася адреса агростанції і пояснення, як туди добиратися, до якої залізничної станції треба їхати.

Все було серйозне, навіть солідне, крім прізвища директора. Паталашка — щось ніби з журналу „Перець“.

— Ну що? — спитала Олька. — Вгадала?

— Вгадала. Спасибі тобі за твої ясні очі.

— Міг би й поцілувати такі очі!

— А чого ж!

Я нахилився над нею, але вона підставила не очі, а губи, задихнулася від поцілунку, але не відпускала мене, тоді сама відштовхнула, відсунулася, глянула, як на чужого. Вона вже знала, що прощається зі мною назавжди, що темна влада її наді мною скінчилася, так і не розпочавшись, а я теж знав про це, але душа моя була така змучена, що не мав сили й зрадіти своїй свободі. Спромігся тільки на те, щоб підвестися, підійти до загорожі, перехилитися через неї, взяти Галину руку і поцілувати, так ніби та рука написала мені збавчий лист.

Свобода, воля! Не знатиму більше тяжкої невизначеності своєї долі, забуду про хитрих положаїв і вічно поламані трактори, не бачитиму скаліченого свого села, цього поменшеного світу, в якому й сам почуваєшся поменшеним, безжально вкороченим, ніби безмовна жертва для жорстокого державного ложа новітніх прохрустів.

Може, й Оксана не озивалася, здогадавшись, що я повернувся до Зашматківки, про яку їй страшно було й згадувати. Як я не подумав про це одразу! Тепер вірив, що на новому місці Оксана знайде мене, і ми знову будемо разом.

На станцію Веселі Хутори, де мені треба було сходити, поїзд прибув пізно вночі. Довідавшись од чергового, що до агростанції треба добиратися ще кілометрів сім степом, я потягнув свої чемоданяри до так званого залу для пасажирів — тісної кімнатки в цегляному будиночку, три дерев’яні лави, віконце квиткової каси, кругла залізна піч, натоплена до шкварчання коксом, плакати з розмаханими залізничниками на стінах, дванадцятилінійна ґасова лампа під низькою темною стелею. Надворі тріщав мороз, сніги довкола лежали такі, що здавалося, ось-ось загорнуть і вузеньку залізничну колію і самі Веселі Хутори, а тут панувало таке тепло, що тільки розстели на лавці свою універсальну шинелю, притулися щокою до шорсткого сукна з таким знайомим духом пройдених тобою доріг, і до самого ранку додивляйся сни з твоєю минулою долею і недолею і з твоїм сподіваним щастям. Я справді розташувався досить капітально. Звалив під стіну свої чемодани, набиті більше книжками, ніж якимсь там майном (книжок однаково не вдалося забрати, я домовився з Марком, що він потихеньку посилатиме їх мені поштою), розстелив на лавці шинелю, навіть зняв чоботи, щоб дати спочинок ногам, ліг, заплющив очі, але заснути до самого ранку так і не зміг. Та й яке там спання! Перебирав у думках останні дні перед цією поїздкою, і ставало смішно і гидко на душі. Положай, почувши, що я хочу увільнитися, здійняв галас про неприпустимість розпорошування механізаторських кадрів, став вихваляти мої гідності й таланти, скаржився на невдячність тих, кого він пригрів, рискуючи не тільки своїм авторитетом, а може й власним життям, а тепер вони кидають його в найвідповідальніший момент, коли МТС повинна змобілізувати всі свої кращі сили для успішного виконання сталінського плану перетворення природи. Це була прекрасна промова, маленький Положай ніби аж підріс, підскочив над землею, поки проголошував ці слова, здається, він навіть вірив у те, що каже, та тільки забув, що я не вірю жодному його слову, його вдаваному пафосу і фальшивій вірнопідданості.