Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Марку, — сказав я, прочитавши цей химерний „твір“, — ти мене послухай і спробуй зрозуміти все, що я скажу. Уяви, що ти командир підрозділу радянського війська, що опинився в фашистському оточенні. Ні телефонного, ні радіозв’язку з нашим командуванням у тебе немає, ти вимушений послати письмове донесення з кількома відважними бійцями, і ось ти пишеш: „Я пребываю в окружении превосходящих сил противника“. Тепер уявімо, що мене вчила російської мови не Наталія Іванівна, моя довоєнна вчителька, а твій викладач Дмитро Карпович, який заявляє, що грамотність нічого не важить і що головне — це робити помилки, щоб було що виправляти. І тоді я донесення напишу вже отак: „Я прибиваю в окружение превосходящих сил противника“. Змінено всього дві літери, а яка страшна розбіжність між тим, що я хотів сказати і що сказав насправді через свою неграмотність. Прочитавши оце моє малограмотне писання, командування вирішить, що я добровільно помарширував просто в вороже оточення, мене вважатимуть зрадником, ні про яку допомогу мені й моїм товаришам ніхто не дбатиме. І все це — через дві неправильно вжиті літери. Ти зрозумів, що я кажу? А поглянь на свій твір. Треба написати „ссыльный Ульянов“. Ти пишеш: „сыльный Ульянов“. Цілковите безглуздя. Зміст теж щось не дуже. В тебе виходить, ніби цар відправив Леніна в заслання лише для того, щоб той взявся за озеленення Шушенського. Може б, краще було послати для цього царського садівника абощо? І взагалі — чому ти взяв цю тему? Писати завжди треба про те, що краще знаєш. Вам що — вчитель дав тільки одну тему?
— Дмитро Карпович розповідав нам ще про молодогвардійців, так там же й писати нічого. Я й сам молодогвардієць, он у німців хомута вкрав!
— Хомут, Марку, це дрібна капость, а в молодогвардійців мученицька смерть. Діти хотіли зробити те, чого не спромоглися ми, дорослі. Величезна армія наша полохливо відступила, а беззбройні школярі не злякалися ворожої залізної сили. На твоєму місці я б неодмінно писав про краснодонців. Може б, і про того хомута десь ввернув.
— Ні,— вперто покрутив головою Марко, — я повинен писати тільки про Володимира Ілліча Леніна, щоб входити в роль.
— Куди, куди входити? — не зрозумів я.
— В роль Леніна.
— А що це й навіщо?
— Ми в шкільному драмгуртку починаємо ставити п’єсу Олександра Євдокимовича Корнійчука „Правда“, і Дмитро Карпович сказав, що доручає мені виконувати роль Володимира Ілліча Леніна.
— Тобі — Леніна? Ти ж он який худий та малий, Марку.
— А Ленін теж був маленький на зріст. Дмитро Карпович каже, що всі вожді маленькі на зріст: і Ленін, і Сталін. Я саме підходящий для п’єси. Я вже й гарькати навчився.
— Гарькати?
— Володимир Ілліч же ж гарькав, то й мені треба. Хочеш послухати? Парлтия и Ленин близнецы брлатья… Ну, як?
Я не знав, що казати. Однорукий Бугайов так вчепився в Маркову душу, що тепер не відірве його ніяка сила. Як чорт за грішну душу. І не підступишся, не захистиш малого. Мабуть, після розмови в холодних емтеесівських майстернях Бугайов ще з більшою запопадливістю взявся за Марка.
— Цей твій учитель Дмитро Карпович він що — член партії? — спитав я в Марка перше, що прийшло в голову.
— Ні, він безпартійний більшовик.
Ну, ясно. В партію його не могли прийняти, бо колись же пропив три бочки квашеної капусти в Комсомольську-на-Амурі. А партія — ум, честь і совість епохи. Але безпартійні більшовики — ще запопадливіші там, де йдеться про так звану ідейну боротьбу. Це як потайний собака з-за тину, не знаєш, коли й де вкусить. Я дивився на Марка, на його бліде личко, на худенькі плечики, жалко мені було мого маленького братика, хотілося щось зробити для нього ось тут, негайно, просвітити йому очі, дати волю і простір, щоб ріс він не затурканим, дивився на світ сміливо, по-козацьки… Ще як були ми козаками… Та що я міг вдіяти проти всемогутніх і всюдисущих сил, які гнітили все довкруг, м’яли, ламали, трощили і ліпили з уламків кожного — від малого до старого — по своїй подобі. Адже навіть моя природна сила обернулася проти мене, вже цей однорукий запустив у дитячі голови тяжкий чад зневаги до їхнього чорноземного роду, до цих великоногих і довгоруких селян, що своїми кістлявими пригорбленими плечима підпирають, мов гіперборейські атланти, степове небо України: мовляв, високе, аж до неба, а дурне, як не треба, всі ж наші вожді на противагу цьому селянському племені — маленькі, ловкенькі, тому й геніальні.