Скляна, олив'яна, дерев'яна
- Автор: Медведева Екатерина Александровна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-016-1
- Переводчик: Наталья Брискина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Скляна, олив'яна, дерев'яна». Краткое содержание книги:
Але якось вона довідується про таємницю свого народження…
Чи врятується принцеса Янтарина?
Відповідь — у романтичній і водночас гостросюжетній повісті Катерини Медведєвої.
Чого раптом ліс так розщедрився? Сп'янілий з того, що незабаром принесу світові сенсацію, я не думав про це. Вимірював, збирав зразки, допізна сидів за книжкою. І не помітив, що з Люкою коїться щось дивне.
Вона не гіршала — ставала щораз прозоріша. Очі палали яскравою зеленню на вихудлому обличчі, а губи стали бліді й безкровні. Стіс списаного паперу грубшав, а зап'ястки Люки ставали щодалі тонші. Вона ніби губила зв'язок з реальністю. Сиділа в кріслі-гойдалці, закутавшись ковдрою, і зі щемом дивилась, як пливе у повітрі павутиння.
Ліс також хвилювався, передчуваючи холоди. Сонечка зліталися зимувати у вересові зарості. Змії заповзали під пеньки, каміння, повалені стовбури і згортались клубочками. Від рвучкого вітру м'яко шелепались на землю стиглі жолуді й горіхи.
— Взимку ми поїдемо до міста. Ми отримаємо кошти за книжку, винаймемо житло. Ти будеш грітися біля каміна й пити гарячий шоколад, — часто повторював я, намагаючись словами вибудувати нам майбутнє.
А вона серйозно хитала головою.
— Мені не можна відриватися від лісу. Адже тут моя душа. А що залишається від людини без душі? Кокон, оболонка, суха бадилина…
Я не вірив у її вигадки, проте мовчав. І ліс мовчав за вікнами, тихо скидаючи листя. Я чекав. Ліс чекав також.
Пішли жовтневі дощі. Настав час поспішати до міста, домагатися позитивної відповіді від Лісової служби. А Люка зовсім ослабла і не змогла поїхати зі мною…
— Лише кілька днів — і повернусь, — усоте повторював я.
Питна вода, пігулки, харчі, дрова — в хатинці було все необхідне. Страшенно не хотілось полишати дівчину наодинці, хвору. Та я не міг вчинити інакше. Склав заплічник, поцілував Люку в безбарвні губи й пішов не озираючись. Кружляли в морозному повітрі блідо-зелені грабові крилатки, і вицвіла трава заплітала мої сліди…
Краватки в Лісовій службі збожеволіли від щастя, отримавши світлини сови. Заснувати заповідник, створити документальний фільм, написати монографію — пропозиції сипались, як насіння з висохлої маківки. Вибратись до Люки вдалося лише за півтора тижня.
Дощило, пахло вільгістю і грибами. Я йшов повільно, стидаючись тривалої відсутності.
Та виправдовуватись не довелося.
Ґаночок було всуціль укрито листям. Жовте, коричневе, руде, воно товстим килимом укривало сходинки і столик, плавало в діжці з дощовою водою, рябіло поміж сторінок розгорнутої книжки. У кріслі-гойдалці сиротливо згорнулася ковдра. Сторожка зустріла мене нетопленим вогнищем і неторканим запасом харчів.
Люка щезла. Розчинилася в прілих пахощах трави, в пізній сивій ожині й курликанні журавлів, що відлітали на південь, змішалася з вітром і де-не-де вкритою льодинками ручаєвою водою. А якщо не вірити в чари, то просто померла.
Чи побивався я за нею? Радше сумував, як за літом, що минуло. Лиш інколи, уночі, чуючи глухий переривчастий покрик сірої сови, не міг стримати сльози. Сухим люцерновим цвітом розсипались на порох здійснені заповітні бажання, і серце млосно стискалося.
Де ти, Люко? Я б душу віддав за твоє повернення. Та, схоже, в мене більше немає душі…
Ми зачекаємо Фіка
В одному містечку мешкали двоє щирих друзів. Вони мали дуже гарні довгі імена, але всі кликали їх просто: Фін і Фік. Фіна вважали першим у місті красенем і везунчиком. Фіка дівчата всерйоз не сприймали через його повновидість і лагідно кликали Пончиком.
Мешкали Фін і Фік у сусідніх гарних будинках з виглядом на вулицю, а поміж їхніми будинками стояло старовинне помешкання, жовте, з білими колонами і мармуровими левами, оточене таким самим старим яблуневим садком. У помешканні жила напівсхиблена багата бабця. Вона нікого не підпускала до свого будинку і садка, погрожувала, махаючи старою поржавілою рушницею, що застрелить будь-кого, навіть самого мера.
Якось уранці Фін заскочив у гості до друга і запитав:
— Ти чув новину? До старої приїдуть пожити дві небоги-сирітки. Як думаєш, Фіку, ці сирітки молоденькі? Ото вже буде нудота, коли замість однієї старої діви тут мешкатимуть три!
Десь за два тижні, знову рано-вранці, Фін вийшов до свого городу назбирати редьки на сніданок і за звичкою зазирнув через паркан до старої.
Біля паркану стояла дівчина в білій сукні з мереживними шлярочками. В одній руці вона тримала білий парасоль від сонця, а в іншій — білий нарцис.
— Добридень, — ввічливо мовив Фін.
— Добридень, — усміхнулась дівчина. — Ми сусіди? Дуже приємно зазнайомитись. Мене звати Марія. — І вона простягнула Фінові свою гарнюню ручку, але глянула на паркан і засміялась.