Скляна, олив'яна, дерев'яна

Усю ніч у вікнах будинку на горбку горіло світло. Виринаючи подеколи зі свого зачаровано-щасливого стану, Ванда встигала подумати, наприклад, про те, що якби хтось зараз зазирнув у її вікно, то неодмінно позаздрив би…

«Монетка з торта не обманула, виконавши моє бажання. І Котикове бажання, і бабусине. Виявляється, усі ми мріяли про одне й те саме», — здивовано подумала Ванда і знову пірнула в теплий радісний світ — світ, у якому тепер вона має сестру…

Янтарина не могла повірити в те, що трапилося. Тільки біла кицька і три каблучки на руці нагадували, що зовсім нещодавно вона була принцесою в казковій країні.

— Ти жила в казці, — мовила Ванда, дивлячись на сестру захоплено і трохи заздрісно. — А я цю казку читала! Мені було так цікаво!

— А ти б помінялася зі мною місцями? — спитала Янтарина.

Ванда подумала і ніяково похитала головою. Чес, безперечно, дуже милий, але проміняти на нього маму з татом, бабусю і прабабцю, домашній затишок, струмок з фореллю і все ляльково-квіткове життя? Ні, вона краще читатиме казки, а не житиме в них. Адже що цікавіша казка, то важче доводиться головним героям.

— Стільки всього трапилося… — сказала Янтарина. — Я й досі не вірю.

Вандина мама не відходила від Якобіни, вони зачинилися в маминій кімнаті і розмовляли, розмовляли… А Ванда так само не полишала Янтарину. Вона показала сестрі свої сукні, капелюшки, сумочки, колекцію намистинок і альбом з вишивками, свій шкільний щоденник і книжкову, повну казок шафу. Книжка зі срібним замочком виявилася незнайома Янтарині. Розгорнувши сторінку з портретом Чеса, сестри дружно зітхнули. Перезирнулися, і Янтарина невесело усміхнулась, а Ванда опустила очі. Вона зрозуміла, що сестра навряд чи гратиметься з нею в схованки і майструватиме кульбабиних ляльок: вона старша і серйозніша, хоча й не схожа на легковажну модницю Вероніку.

«Щоб товаришувати з Янтариною, доведеться подорослішати», — подумала Ванда.

Увечері вся родина зібралась у прабабці. З кухні долинав чарівний аромат качки, запеченої з мандаринами. У вітальні пахкотіли булочки з корицею, бісквітні тортики, тістечка і шоколадні цукерки. Тато приніс величезні трояндові букети і розставляв їх по антикварних вазах. Вероніка невдоволено спостерігала за білою кицькою та рудим кошеням: як би вони, граючись, не зачепили кігтиками її нові дорогі панчохи. Віктор протирав келихи на шампанське і весь час поглядав на Янтарину. Він вирішив завтра ж написати її портрет і назвати його «Принцеса з золотим волоссям». Притому Віктор казок не читав, просто він був художник і часом угадував дуже точно.

Янтарина, у новій білій сукні, сиділа біля каміна й дивилась у вогонь. На шиї золотаво виблискував бурштин, наче підказуючи, що поруч скарб. Вона пригадувала Чеса, його усмішку, зеленаво-карі очі, медове волосся. Запитувала себе, хто ж із них помилився, і не знаходила відповіді.

Біля вікна стояв Котик і зачаровано дивився на Янтарину. Чи то складав вірш, чи то просто милувався. А Ванда, розкладаючи тарілки й виделки з ножами, увесь час кидала короткі погляди на Котика. Вона зрозуміла, що тепер уся його увага буде безроздільно належати сестрі, і ще не знала, чи радіти цьому, чи засмучуватись. Адже вони просто товаришували… хіба ні? Як багато питань і думок з'явилося в неї, коли здійснилася мрія. Може, це і називається — дорослішати?

Пізніше за всіх прийшли, нарешті наговорившись, Вандина мама і Якобіна. Вони вбралися у схожі сукенки, блакитну й бірюзову, і однаково зачесали волосся. Побачивши молодшу доньку, бабуся заплакала. А прабабця лише загадково усміхалася, ніби все наперед знала. Коли всі вже зібралися сідати до столу, вона сказала:

— По-моєму, когось не вистачає…

Янтарина перезирнулася зі своєю мамою, та усміхнулася й кивнула.

— Коли ми тепер маємо домівку, — мовила Янтарина тихо, — то нам би хотілося бачити тут одну людину…