Світ не створений

Устаючи з парканчика й обтрушуючись від іржі, Інна побачила на плиті чужої могили вкрадений у Шопена гіацинт, про який зовсім забула. Зрештою, вона повернулася назад на червоно-білу могилу й поставила рослину туди, звідки взяла: хай квітка буде з тілом, якому первісно була принесена, хай вона замістить йому серце.

Біля крематорію з двома схожими на ніжки табурета трубами вишикувалися п’ять машин. Поблизу — двоповерховий колумбарій з тисячами табличок. Без інтернету Інна ніколи б не знайшла те, що шукала.

Дівчина прийшла вчасно. Тисячі імен на чорних, білих, червоних, зеленавих плитах, біля деяких — невеличкі вазочки для квітів. На таблиці Махна номер 6686 — його портрет. Дивно, що ніхто досі не замалював вісімку, а так — нічого особливого. Хіба ще написи кульковою ручкою «Слава Україні! — Героям слава!», значок анархізму і гасло «Смерть буржуям». Зовсім поряд на землі — балетні чешки, а над ними — табличка Айседори Дункан, засновниці «вільного танцю», можна сказати, основоположниці «анархічного танцю», танцю поза правилами. Як вони з Махном тут гарненько заримувалися! Айседора, до речі, померла через те, що під час поїздки в автомобілі її шарф заплутався в колесі й задушив свою власницю, ніби зла заздрісна подружка, що нарешті знайшла добрий момент. Смерть у своєму танці теж добре зімпровізувала.

Ніхто не приходив. Інна зауважила, що таблиця Айседори встановлена дуже вдало — біля самої підлоги, тому тут так зручно складати всякі свічки, квіти й інші ритуальні предмети. Інна, піднявши з землі засохлу брунатну троянду, відламала бутон і спробувала забити в проміжок між стіною й табличкою Махна. По надгробній таблиці, не остерігаючись світла, пробігли дві мокриці.

І вже зібравшись іти геть, Інна побачила власника вчорашнього голосу:

— Вітаю вас! — сказав старий чоловік, низенький дідусь.

— Вітаю. Я Інна!

— Клод. Вибачте, запізнився добряче: мене намочив зі шланга поливальник квітів — довелося повернутися додому, щоб перевдягнутися.

— На жаль, через п’ять хвилин мушу йти — маю відкриття виставки.

— Даруйте, не зрозумів. Ви художниця?

— Так. А ви?

— Я у вас не заберу багато часу. Тут маю теку із зошитами. Цей рукопис залишив 1946-го року ваш прадід Олексій.

— Я нічого про нього не знаю.

— Не дивно. Він вибрався з України ще 1921-го, а 46-го зник взагалі, залишивши цей рукопис.

— А хто ви йому?

— Олексій жив певний час у своєї мами, яка тут одружилася з французом. Дітей Гренуй з Тамарою Макарівною не мали, то я їх на схилі літ доглядав. Вони мені квартиру заповіли, а з нею — і цей рукопис.

— А чого вони з прабабою розсталися?

— Боюся, що не скажу нічого такого, чого нема в цій теці.

— Вибачте, не можу прийняти ваші папери.

— А хто може?

— Залиште все у себе.

— Але чому?

— Це мене зовсім не стосується. Не хочу більше минулого.

— Але ви ж розшукали мене!