Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
Дівчинка метнулася у вітальню:
— Базя в дяді!
Білінський так само перевірив за столом, поки ми стояли в передпокої. А я спостерігав, як моє зупинене серце лежить виплюнутим куснем неподалік штиблетів на паркеті, де жовті дошки нарешті переходили в коричневий візерунок.
— Зранку її батько тільки про ці сигарети говорив: там тютюн особливий — я ще не пробував. От вона наслухалася. Не знаю — вони десь ділися, потім знайдемо. Можете показати Надійці, що то не те, що вона подумала, аби мала заспокоїлася?
— Я? Ви мене перевіряєте?
— Ні-ні, що ви! Лише хотів…
— Що ви хотіли?!
— Нічого. Вибачте, то будемо прощатися? Навідаюся до вас завтра, огляну пацієнта. До побачення.
І, щойно служниця відчинила двері, мала підбігла до Скорського і повисла на кишені його штанів. Полотно зі стоматологічним скрипом розірвалося, й дівчинка впала разом з пачкою сигарет.
— Не знав, що ви почали курити, — єхидно кинув Білінський.
— Не маю ідеї, як це тут опинилося.
— Швидше за все, це чари!
— Мені важко пояснити, але я навіть не торкався до ваших сигарет.
— У Києві завжди були проблеми з усяким відьомством, темною магією! От ви й попалися на їхню вудочку.
— Не знущайтеся, будь ласка.
— Ні-ні! Це явно Вій вам завіяв.
— Професоре, я ще ніколи не потрапляв у таку дурну ситуацію.
— Може, у вас психічний розлад?
— Це розіграш? Агов, припиняйте!
— Ви мене знаєте: попереджаю вас: найближчим часом повідомлю про цей інцидент наше товариство.
— Нема слів…
— Ну, ви матимете трохи часу, щоб їх підібрати. Завтра у мене зустріч на кафедрі.
— Почекайте, — прошепотіла служниця.
— Не пхайся!
— Це я, це я підсунула доктору цигарки.
— Ти здуріла? Навіщо?
— Я… образилася, що він насміхається з моєї родини.
— Що за кретинізм? Чуєте, що вона каже? Ви справді не брали ці злощасні цигарки? Бо тепер мені доведеться заявити в поліцію на цю мерзотну дурепу!
Нарешті Скорський підвів погляд з геометрії паркету на очі служниці. Він заговорив лагідно й водночас докірливо:
— Як же ти могла! Боже-боже, справді, вдячність — це остання риса, за якою можна характеризувати рід людський.
Вони ще договорювали, а я стояв біля дверей, розмірковуючи: хочу чи не хочу, щоб просто в цей момент сюди забігли терористи та кинули бомбу, як у фельдмаршала Ейхгорна.
Зошит 2. Вигравши дві війни й одну програвши, пройшовши дванадцять країн, заразившись холерою й, на відміну від Чайковського та Гегеля, її вилікувавши, мій дядько Іван Григорович казав: аби що там було, найкраща ідея — це поїсти, найкраща їжа — десерт, а найкращий десерт — плотська любов.
Кельнер приніс тарілку з нарізаною ковбасою. У кафе в підвалі готелю «Континенталь» ми куштували всі вина й бренді, які цей заклад міг запропонувати. Тут переважно засідали всякі митці — спочатку випивали й сквернословили, а потім, наче в них вселився дух апостола Павла, прорікали свої вірші.
— А покажіть-но нам ту славнозвісну серветку, — просив кельнера Марк, сидячи зі мною й ще двома нашими дружбанами за столом.
І офіціант приніс вишитий портрет дуже відомого співака, прізвище якого завжди забуваю — закінчується на «ський». Паралізована мама кельнера боготворила пісні зображеного нитками на полотні артиста. Вона й передала синові подарунок — а що як обожнюваний з’явиться у тім закладі.
— Кажуть…ський недавно був у Києві.
— Але до нас не заходив, на жаль.
Кельнер склав серветку і пішов доносити горілки за сусідній стіл.
— Ти ще не помирився з дядьком? — питав Марк.
— Ні, — відповідав я товаришам, яких, якщо розібратися, важко назвати друзями: просто зустрічаємося час від часу, аби випити й утнути щось дурне. — У його домі гуляти більше не вийде.
Якось дядько-цукрозаводчик, у якого я жив, повернувся з оглядин урожаю зашвидко — буряки помокли й загнили, а тут ще й застав таке. Пам’ятаю, як з дядька спав циліндр, а він цього навіть не помітив. Я просив хлопців спинитися, однак вони страшно там насвинили, загидили дядьків улюблений перський килим і пошкодили кілька мисливських трофеїв. Коротко кажучи, дядько в мені розчарувався й відправив жити в прибутковий дім на Костянтинівській. Я сподівався влаштувати таке ж у якомусь з домів моїх так званих друзів. Однак ніхто з них не кликав у гості. І коли я згадував цей випадок, то власна слабкодухість і нерішучість вбивали найбільше. Вбивав мій страх комусь відмовити й когось втратити, навіть нікчем. Вбивала моя ж сором’язливість. Я навіть у лазні перед іншими чоловіками соромився. Я з цим жив, з надією стати інакшим, набути хребта.