Світ не створений

— Хай!

— При всій повазі… але упаси Господи!

— Що, колотить вас з матір’ю? Краще б він бив ту австрійку чи француженку, від якої у штанах квітник привіз — чи не так?

Служниця, молода дівчина з приємним, хоч трохи грубуватим лицем — як аґрус з цими ледве помітними волосками — забрала посудину з-під голубців з грибами й вийшла. За нею поперся й Білінський, щоб подивитися, чи все гаразд у його внучки, яка гралася ляльками в сусідній кімнаті. Проводжаючи поглядом старого, я зафіксував у голові думку, що останнім часом у цьому місті ми говоримо про любов тільки в аспекті її негативних наслідків — венеричні захворювання, аборти, неврози… Коли гупнули двері, Скорський нагнувся над столом, ніби поклонився портретові діда Білінського, генерала, що брав участь у війні з Наполеоном і чий лик прикрашав тепер цей дім. Скорський простягнув руку і вхопив зелено-червону пачку американських цигарок «Lucky Strike», заховавши у кишеню штанів — тобто укравши! Укравши — ні столове срібло, ні єгипетську статуетку кішки, ні футляр для пенсне, а — сигарети, майже їжу!

Він, на щастя, не подивився у мій бік. Хотів би я думати, що цей чоловік ховав від мене очі, але — він просто не подивився у мій бік. А я, на щастя, не мав часу, аби відреагувати — зайшла служниця, котра помітила, як Скорський здригнувся. І, припустимо, Марія одразу ж глянула на край столу, де не було пачки з написом латиницею — ця дівчина з тих, котрі помічають усе. Перед цим я старався більше нічого не їсти, щоб не перевантажувати шлунок. Однак зловив себе на тому, що за останні хвилини витягнув майже всі мигдалеві горішки з мідної мавританської мисочки.

Служниця, ніби нічого не побачивши, віднесла брудний посуд. Звісно, Марія не мала права щось помічати. Вона не могла помічати після того, як її батька врятував Скорський. І тепер, зауваживши, як лікар, наприклад, убиває немовля чи підпалює будинок міської управи, вона мовчала би.

Коли ми прощалися у передпокої, з’явилася внучка професора Білінського у таких великих бантах, що того полотна б вистачило на обмотування пацієнта з цілковито пошкодженим тілом. Вона перед цим з вікна показувала своїм лялькам щурів, що клубилися у дворі, а тепер стояла, бринькаючи пальчиком по губах. Раптом янголятко тицьнуло у Скорського, ніби пронизало порося рожном. Коли всі звернули на неї увагу, мала запищала.

— Базя-базя-базя-базя!

— Що сталося, Надійко?

— Базя!

— Де базя?

— У дяді!

Білінський втупився питально в Скорського, у якого прямокутно випирала кишеня штанів.

— Ти помиляєшся, подарунок твого тата, який він привіз мені з Америки, на столі.