Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
Урешті вийшли на галявину — і застигли: всі дерева навколо клацали. У Еліаса від жаху ледь не зупинилося й без того розгойдане серце, коли просто з-перед нього зі смерекових трухлих завалів вилетів величезний птах, ламаючи сухе гілля крилами. З гілок усіх дерев навколо зліталися глухарі. Чорні блискучі великі птахи з червоними яскравими плямами над очима зібралися на токовищі. Вони розчепірювали крила й билися за самиць.
— Хіба тепер пора? — питав Еліас.
— Тихо! Вони зараз дуже ворожі.
— Але хіба пора?
— Ні, просто Іванка має рацію.
Сліди старої загубилися серед візерунків лапок, відбитків округлих черев і розчерків крил. Крізь завалу снігу хлопці побачили сяйво на горизонті. Вони обійшли токовище й попрямували в бік сяйва, настільки притягального, що навіть бабині сліди їх би не відволікли. Вони продиралися крізь дрібненькі смерічки, зовсім не зелені, висхлі й колючі, ніби кістяки гігантських головатиць. На незапорошених місцях виднілися гриби — білий, мухомор, голубінка, поганка, а також пера соколів. Пропхавшись крізь останні деревця, Лесьо просто таки випав з лісу. Еліас же притулив поколоті гілочками долоні до снігу: так тупішав біль.
Але тут їх вже нічого вогняного не чекало. Куля з сяйва, як дрібна пташка, зникла далеко на горизонті, куди ногами не дійдеш. Натомість внизу, просто під ними — ревіла земля, ніби переверталося громаддя сухого гілля. То билися три десятки оленів. Широка долина, розділена невеличким струмочком під тонкою плівкою снігу, була заповнена цими звірами. Вони ричали, ніби такий вітер, що вириває дерева з корінням. Повітря хрустіло від ламання їхніх рогів, повітря гусло від бризкання дикої крові.
— Що тут відбувається!
— Мовчи. Мовчи, — шепотів збитий з пантелику Лесьо.
Нарешті вони помітили, що зовсім неподалік сиділа й дивилася вперед баба Іванка, спостерігаючи за боєм оленів. Лесьо підбіг до неї, бездиханної, з обпеченим обличчям. На спотвореному лиці з обвугленими очима застигла усмішка. У руці горіли дві свічки — для її та Якимової душ.
Через кілька хвилин чи годин Лесьо підійшов до Еліаса, який сидів під висохлою поточеною комахами смерекою. На землі лежала купа мертвої кори й мурашник. Стривожені комахи, не дивлячись на сніг, бігали повсюди, але Еліас їх не помічав.
— Не сиди під цією смерекою — вона може будь-коли завалитися.
Еліас здригнувся від несподіванки й перекинув на землю те, що перед цим пересипав з бурої пляшечки на рівненький шматок кори. Він схопився і, затуливши одну ніздрю, спробував знюхати розсипане. Але нічого не вийшло — Еліас затягнув у себе купу пилу, хвойні голки й мурашок. Він кинувся злизувати розсипане, їсти його з піском. Але нічого не вийшло. Еліас подивився вовком на Леся й накинувся на нього, щоб душити великими ковшами долонь, довгими сухими пальцями:
— Сука! Ти сука!
Лесьо відштовхнув австрійця:
— Що з тобою? Здурів?
Еліас, трохи заспокоївшись, витерши рот, сів на землю і заскавчав:
— Це була остання доза.
— Доза чого?
Еліас впав на коліна й закинув голову назад, наче шия була розрізана і голову можна було закидати, як капюшон. Шкіра навколо його очей потемніла, вологе обличчя блищало під світлом місяця, як вода в бочці.
— Що з тобою?
— Замовкни!
— Еліасе, ти виглядаєш дуже зле!
— Кожне твоє слово мені як молотом у скроню.
— Треба повертатися додому. Тебе лихоманить.
— Ні, якщо зроблю ще хоч один крок не в напрямку Вілінської, то помру.
— Мені треба притягти додому Іванку. А завтра похорон діда.
— Їм уже не допоможеш.
— Якщо ми залишимо стару тут, тіло Іванки розтягнуть звірі.
— Хай мертві тебе більше не цікавлять.
— Ще розкажи, чим я маю турбуватися!
— Врятуй мене!
— Або ти йдеш зі мною додому, або здихаєш тут.
Зрубавши з ялини кілька великих гілок, Лесьо зробив з них ризи, на які вклав тіло двоюрідної баби, щоб тягти додому.
— Де дім Вілінської?
— Ти сам не дійдеш.
— Покажи мені напрям!
Вітер на кожній горі по-іншому пахне. Десь — чебрецем і щойно народженими соболями; далі — як вимиті руки; ще — грибами-рижиками; потім — хріницею з буряком і першою шлюбною ніччю. А на самій Остричі пахне йодом і рожевою сіллю.
Мільйони років тому тут усе було не так! Тут панував лише один запах — сморід підігрітого моря. Він стояв у повітрі, аж поки твердь не перекинуло, як коржик. На місці, де текла ріка, Матвіїха Григоращучка тепер у стайні доїть корову. Антось Рибарук сіє кукурудзу на дні колишнього озера, де жило чудовисько, що дихало сіркою…